Франц
Вже дуже пізно, кохана, і все одно я вирушаю спати, до пуття цього не заслуговуючи. Та й спати я по-справжньому не буду, швидше за все бачитиму сни. Як, наприклад, учора, коли уві сні я біг чи до мосту, чи до парапету набережної, схопив там два телефонних слухових ріжка, які чомусь валялися на перилах, притиснув їх до вух і вимагав ні більше ні менше, як почути новини про «Понтус», а з апарата замість відповіді було чутно лише сумний спів, потужний, але без слів, і гуркіт моря. І я начебто розумію, що людським голосам через цю звукову завісу не пробитися, але знай слухаю і не йду.
Роман уже днів три посувається зовсім мало, і навіть це мале пишеться зі здібностями, які надаються хіба що до коління дров, утім, такої вправності і на кілочка дров не вистачить, щонайбільше на картярство. Що ж, я сам останнім часом (це я не в докір, а на втіху собі) за ноги витягав себе з письменництва, тепер треба знову впинатися в нього головою.
Кохана, Ти плачеш? Знаєш, що це означає? Це означає, що Ти через мене впадаєш у розпач? Це правда? Ні, люба, не треба. Ти вже навчена досвідом і знаєш, що у мене все йде по колу. В одному і тому ж, незмінно повертаному місці я спотикаюся і скрикую. Не підскакуй до мене (Ти взагалі читаєш моє письмо? Хоча це трохи запізніле питання), не лякайся, я вже знову випростуюся – настільки, наскільки це взагалі мені до снаги. Не плач, кохана! Я і так дізнався б, що Ти плакала, навіть якби Ти мені не написала, адже я мордую Тебе, як індіанець свого ворога, може, ще й вчорашнім своїм листом мордував. Зглянься, кохана, зглянься! Може, в глибині душі Ти думаєш, кохана, що я, з однієї тільки любові до Тебе, міг би приборкати свої примхи. Так, але звідки Тобі, кохана, знати, що я цього не намагався, причому з усіх своїх, щоправда, сміховинних сил?
То що ж – йти мені спати або все-таки спершу описати Тобі мої нові винаходи? Ні, все-таки напишу про них, бо з їх запровадженням шкода змарнувати навіть добу. Ти тільки подивись, яких я і тут досяг успіхів. Насамперед я пропонував Тобі відкрити музичний салон, і з’ясовується, що в Берліні вже кілька років таких існує навіть два. (А ось те, що, як Ти пишеш, в кожному більш-менш великому місті такий салон є, це вже й справді нетактовність.) Потім я дав Тобі пораду щодо готелів, яка, як з’ясовується, по-перше, кепська, а по-друге, застаріла. Але спроби її втілити робилися, як-не-як, всього півроку тому; в такому випадку сьогоднішні мої поради, можливо, втілені в життя всього чверть року тому, тож я поступово наближаюся до сучасності.
До