«Уже й слава, а за що?» – дошкулює Михайлові гіркота, він не терпить патріотичного галасу, і на гадку приходить, ніби для відради, Катруся. Питав Гриця, чи не приїхала, бо вже мала б бути. Писала Михайлові, що відшукає його в університеті, на Замарстинів не піде: міста не знає. А він на лекції уже й не ходить… Невже Гриць затаїв?
Здвиг іде Кадетською, Коперника, Словацького, Підвальною, Валовою, а на Академічній, біля пам’ятника Фредрові, чільні колони зупинилися, щоб підтягнулися задні, і тоді Михайло побачив серед натовпу Катрусю. Стоїть у білій сукні й сама біла, мов шумка на молоці, спинається на пальці й махає йому рукою; Михайло перешикувався на край ряду.
«Я записалася, Михайлику, до семінарії, але нічого певного мені не сказали». – «Ти давно приїхала?» – «Позавчора. В університеті тебе не розшукала». – «Де ти зупинилася?» – «Гриць влаштував мене в одної господині на Руській». – «Гриць?» – «Хіба він тобі не казав?» – «Ні, не казав… Ось що, звернися у «Жіночу громаду», там можеш дістати рекомендації в семінарію, якщо… А втім, чекай мене після олімпіади в парку, біля пам’ятника Кілінському», – і колона рушила.
Олімпіада розпочалася гімнастичними вправами пластунів. Стрільці стояли лаштунками з лівого боку трибуни, а зовсім недалеко, на парковій галявині, збирався чоловічий гурт. Крізь просвіти між деревами Михайло побачив укопаний посередині галявини гладкий високий стовп, з вершка якого звисала довга ковбаса, а на зрізі стовпа стояла пляшка. Гурту прибувало, якийсь ґевал спинався на стовп, сповзав і знову ліз догори; регіт, крики, свист лунали в парку, заглушуючи музику; стрільці кинулися розганяти хуліганів, які намірилися зірвати свято; червонопикий вервела таки видряпався наверх, схопив у зуби ковбасу, в руку – пляшку і сповз униз.
– Фірма Бачевського, панове! – вигукнув, розкорковуючи пляшку; Михайло впізнав Едварда.
– Паскудо! – скрикнув і замахнувся на нього кольбою «верндля», та Едвард не відступив, простягнув до Михайла руку з пляшкою, примружив заплилі очі й процідив крізь зуби:
– Випиймо, пане Місю, мирову, поки не пізно, бо як не вип’єш тепер зі мною, то колись я тебе вб’ю.
Стрільці відтіснили напасників, ті почали шпурляти камінням, досягаючи амфітеатру, на допомогу підбігли пластуни – хулігани опинилися в яру; тільки Едвард стояв навпроти Михайла, і врешті й він, виплюнувши слово «бидло», подався за своїми. Над яром оглянувся і помахав кулаком:
– Не попадайся мені на дорозі, хаме!
На майдан