нього. При цьому він промовив навмисне голосно, так, щоб королева чула, що нехай на радощах вона вип’є разом зі своїм батьком. Слова ці були їй немов гострий ніж у серце, і Розамунда замислила помсту. Вона знала, що благородний лангобард на ймення Алмахільд, юнак до люті хоробрий, закоханий в одну з її служниць, і змовилась із цією жінкою зробити так, щоб він провів ніч із нею, королевою, замість своєї коханки. Та вказала йому, куди він має прийти на побачення, і він ліг у темному покої з Розамундою, вважаючи, що обіймає її служницю. Після того як усе сталося, Розамунда зізналася йому й дала йому вибір: або він уб’є Альбоїна й заволодіє назавжди і престолом, і нею, або буде страчений Альбоїном як осквернитель королівського ложа. Алмахільд погодився вбити Альбоїна, та, здійснивши це вбивство, вони побачили, що влади їм не захопити, до того ж почали побоюватися, щоб з ними не розправилися лангобарди, які Альбоїна любили. Тому, захопивши із собою всі королівські скарби, вони втекли в Равенну до Лонгина, де й були з почестями прийняті ним. Поки відбувались усі ці події, імператор Юстин помер, і спадкоємцем його став Тіберій, який так зав’яз у війні з парфянами, що не в змозі був надати хоч яку допомогу Італії. Лонгин вирішив, що настала для нього нагода стати за допомогою Розамунди та її золота королем лангобардів і всієї Італії. Він розповів про свій задум Розамунді й умовив її вбити Алмахільда, а його, Лонгина, взяти за чоловіка. Вона погодилась і, коли Алмахільд після лазні захотів пити, піднесла йому заздалегідь приготований кубок із отруєним вином. Відпивши до половини кубка, він раптом відчув, як йому розриває нутрощі, зрозумів, у чому річ, і примусив Розамунду допити решту отрути. Так, незабаром, обоє вони сконали, і Лонгин утратив надію стати королем.
ІХ Тим часом лангобарди зібрались у Павії, яка стала столицею їхнього королівства, і оголосили королем Клефа. Він заново відбудував Імолу, зруйновану Нарсесом, захопив Ріміні й майже весь край аж до Рима, але в цьому переможному поході помер. Клеф поводився не тільки з чужинцями, а й зі своїми лангобардами так жорстоко, що вони тепер відчували відразу до королівської влади й вирішили не ставити над собою королів, а обрати тридцятьох герцогів і доручити їм управління країною. Таке рішення стало причиною того, що лангобарди так ніколи й не захопили всієї Італії: їхня влада сягала не далі Беневента, а Рим, Равенна, Кремона, Мантуя, Падуя, Монселіче, Парма, Болонья, Фаенца, Форлі, Чезена почасти змогли тривалий час оборонятися від них, почасти так ніколи і не були ними захоплені. Відсутність королівської влади послабила готовність лангобардів до війни, коли ж вони знову почали обирати королів, то, раз скуштувавши волі, були вже не такі слухняні й більш схильні до внутрішнього розбрату. Через це спершу зменшились їхні успіхи, а потім вони взагалі втратили Італію. Завдяки тому, що лангобарди опинилися в такому становищі, римляни й Лонгин змогли укласти з ними угоду, згідно з якою воєнні дії припинялись і за кожною
