Це чатування у грозу раптом нагадало мені ту незабутню ніч на Горі Бур. Я зіщулився від страху й укотре поставив собі запитання, на яке наразі не міг відповісти: чому демон із трьох людей, котрі сиділи в засідці, знищив двох по краях і залишив того, хто був усередині? Чому він так раптово зник після електричного розряду жахливої потужності? Чому порушив послідовність і не забрав мене другим? Що ховалося за цим? Може, він знав, що це я призвідник, і готує для мене страшнішу долю?
Обірвавши свої роздуми, а точніше, додавши до них додаткового драматизму, все небо перетнула величезна блискавка, яку переслідував удар грому, що струсонув землю. Водночас здійнявся могутній вітер, його завивання наростало у зловісному крещендо. Ми були впевнені, що блискавка знову втелющила у самотнє дерево на схилі Мейпл- гіл, Манро схопився і підійшов до крихітного віконця переконатися в цьому. Вітер і дощ увірвалися у відчинені ним віконниці з оглушливим ревінням, і я не зміг розчути слів, які він вимовив. Перевіряючи, наскільки значні руйнування, чоловік висунувся з вікна і завмер, буцімто вдивляючись у щось.
Незабаром вітер ущух і пітьма розсіялася. Буря скінчилася. Мої сподівання на те, що вона триватиме й уночі, не виправдалися, і ніби на підтвердження цього крізь щілини проникнув слабкий сонячний промінчик. Вважаючи, що світло нам не завадить, навіть якщо злива розпочнеться знову, я зняв засувку і відчинив грубо збиті двері. Земля зовні перетворилася на суцільне місиво, а злива приносила зі схилів усе нові й нові потоки бруду. Однак нічого такого, що пояснило б, чому мій приятель так довго не відходив від вікна, я не побачив. Підійшовши ближче, я торкнувся його плеча – той не ворушився. Тоді я жартівливо трясонув його й обернув до себе… й одразу ж відчув, як мене починає душити неусвідомлений жах, що напливав звідкілясь із глибин століть, із бездонних країв ночі, що існувала вічно.
Артур Манро був мертвий. А його голова, точніше її лицьова частина, була бузувірськи виїдена.
III. Що це було за багряне сяйво
У ніч на 8 листопада 1921 року, коли вирувала така жахлива гроза, що здавалося, ніби небо розверзлося, я при тьмяному світлі лампи розкопував, сам не знаючи навіщо, могилу Єна Мартенса. Я взявся за справу по обіді, коли второпав, що збирається буря, і тепер радів несамовитій стихії, що безжально рве і забирає з собою таке рясне у цій місцині листя.
Гадаю, що після подій 5 серпня я дещо схибнувся. Пекельна тінь у будинку, потім страшна нервова напруга упродовж тривалого часу, розчарування і, нарешті, трагедія у хижі тієї жовтневої ночі – погодьтеся, всього цього забагато для однієї людини. Й ось тепер