І раптом мені здалося, що збурені води злякалися; ніби розгніваний бог пекла погрожував невгамовним хвилям, які вже нічого не могли вдіяти. Пустельна твердиня випила фатальну чашу: океан поглинув її залишки і влився у запалену вирву, одразу віддаючи все завойоване. Стікаючи з поверхні затоплених земель, він знову сіяв смерть і руйнацію. Вода, що повільно сочилася, відкривала похмурі таємниці століть, коли час був молодий, а боги ще не народилися. Поверх хвиль спиналися порослі водоростями гострі шпилі. Місяць запалив бліді лілії світла на мертвому Лондоні. Париж піднявся зі своєї сирої могили, щоб обсипатися зоряним пилом. За ними здіймалися нові шпилі та масиви, могутніші та давніші, які належали невідомим расам.
Хворобливе бухкання стихло, залишилося лише неземне ревіння та шипіння вод, що спадали у розщелину. Грозові хмари потіснила пара, що виходила із надр і щільною завісою огортала принишклу Землю. Її дихання обпікало мені обличчя та руки. Я зі страху озирнувся на своїх супутників, але вони зникли. Потім усе несподівано урвалося, і я не пригадаю нічого аж до тієї миті, коли очуняв, одужуючи на лікарняному ліжку. І тільки хмари пари, що вирвалися з пащі Плутона, приховували поверхню від погляду; вся твердиня сіпнулася у раптовій агонії божевільного гуркоту. Приголомшливий грім, розгул вогню та диму трясонули тремтливий ефір і далеко відкинули у холодну порожнечу нічне світило.
А коли дим розсіявся, я знову поглянув на Землю, але на тлі холодних глузливих зірок розрізнив лише помираюче Сонце та бліді лики скорботних планет, які оплакували свою сестру.
Страх, що зачаївся
I. Тінь на грубці
У ніч, коли я прямував до покинутого особняка на Горі Бур, аби збагнути, то що ж таке той зачаєний страх, в небі біснувався гуркіт грози. Я був не сам: пристрасть до всього надприродного та жахливого тоді ще не супроводжувала жагу того необачного ризику, яка згодом перетворила моє життя на нескінченний ланцюг небезпечних вчинків як у літературі, так і в житті. Зі мною були двійко відданих мужніх товаришів, котрих я закли5кав, коли настав відповідний час. Ці люди й раніше супроводжували мене у моїх небезпечних експедиціях – саме у таких супутниках я й мав потребу.
Ми покинули селище, дотримуючись найсуворішої конспірації, щоб не привертати увагу журналістів: ті так і кружляли навколо в надії щось винюхати після жаских подій минулого місяця, які назвали повзучою смертю. Згодом я шкодував, що уникав репортерів, бо їхня присутність могла б стати у нагоді. Якби вони взяли участь у нашому поході, мені не довелося б так довго самому зберігати ту жахливу таємницю зі страху, що мене визнають шаленцем або я збожеволію насправді. Тепер, нарешті дозволивши собі виговоритися, щоб не стати закінченим маніяком,