– А що ж вони їдє?
– Таже зерно…
– Як?
– Е, з тобов не договорив би си… Треба, аби ті дєдя увечір підстриг, бо, аді, яке патлате волосє.
– По-парубоцьки, ма?
– Аякже, таже ти у мене парубок.
– Та й видиш, що вже, а ти не хочеш ніколи давати чєсатиси. Ану-ко подивиси в дзеркало, як файно?
Андрійко виглядав як скупаний, волосся спадало маленькими білими нивками на чоло і шию. Очі були сині, а губи червоні. Мама дала йому яблуко і булку, він сховав у пазуху.
– Я хочу до вуйни.
– Уперед з’їж яблуко, та потім підеш, бо хлопці відоймуть.
– Я не покажу. Хочу до вуйни.
– То йди про мене.
Вбрала його в чобітки, в свою кожушинку, в татів капелюх та й пустила надвір.
– А дивиси, аби-с упав, а то буду бити…
Сіла в хаті шити.
– Не біси, такий мудрий, як старий. Не мав би си в кого вдати! Вікапаний Міхайло. А зараз упоминаєси заплати за чєсанє.
І мама всміхнулася і шила далі.
– Коби здоров ріс та чемний. Має три роки та й геть оченашу береси. Такий старогрецький, а такий пустєк, що хату догори ногами здоймає. Так не раз допече, що мус бити. Якби не бив, то нічо би з него не було.
Підняла голову, глянула у вікно.
– Це вже вполудне, а Міхайло ще не входить полуднувати. А бахура нема. Десь, певне, чипить на снігу та й ме кашляти…
Вечором сидів Михайло на лаві та й держав на колінах Андрія. Вогонь палахкотів у печі і освітлював хату червоним світлом. Михайлиха сиділа перед печею та варила вечерю.
– Ти зійшов, старигане, на діточий розум, та лиши дитину в супокою, не підкидай ним, як гарбузом. Йди, Андрійку, до мами.
– Коли я не хочу.
– А ти чий, дєдів чи мамин? – питав Михайло.
– Дєдів…
– А кого меш бити?
– Маму.
– А ти, підвіяний, та я тобі яблука та булки даю, а ти меш мене бити!
– Дєдя тобі купить богато яблук, бо ти дєдів.
– Ой, ци ни цес дєдя тобі купить? Ти би ніколи не видів нічо.
– Ану-ко покажи, як ти меш їхати у воську на коні?
Хлопець сів на поривач і брикав по хаті.
– Доста, доста, Андрійку, на тобі солімку та пінку з молока збирай.
Андрій опинився коло печі і збирав пінку.
– Мо, Андрі, а ти що купиш мамі?
– Червоні чоботи.
– А дєдиві?
– Дєдиві нічо не хочу.
– Файний синок мамин.
Михайло взяв його знов на коліна.
– Ти як називаєшси?
– Андрій Косминка.
– А хто ти є?
– Луский радикал.
– Добре. А куди ти поїдеш?
– До Канади.
– На чім поїдеш?
– На такі шіфі, як хата, великі, таким морем широким, широким, геть, геть…
– А дєдю озмеш з собов?
– Озму дєдю, та й маму, та й Івана вуйного, та й геть поїдемо…
– Йди, йди не зіціруй хлопця та не бери на акзамент, бо ще всне без вечері.
– Але поміркуй, який бахур мудрий, геть все знає!
Майстер
То як часом майстер