Камінний хрест. Новели. Василь Стефаник

цвай, драй! Ходи, уберемоси по-панцьки та й підемо панувати.

      Вийшли обоє.

      Як уходили назад до хати, то ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прірвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало – такий був плач. Жінки заломили руки і так сплетені держали над старою Іванихою, аби щось ізгори не впало і її на місці не роздавило. А Михайло ймив Івана за барки, і шалено термосив ними, і верещав як стеклий.

      – Мой, як-єс ґазда, то фурни тото катранє з себе, бо ті віполичкую як курву!

      Але Іван не дивився в той бік. Ймив стару за шию і пустився з нею в танець.

      – Польки мені грай, по-панцьки, мам гроші!

      Люди задеревіли, а Іван термосив жінкою, як би не мав уже гадки пустити її живу з рук.

      Вбігли сини і силоміць винесли обох із хати.

      На подвір’ю Іван танцював дальше якоїсь польки, а Іваниха обчепилася руками порога і приповідала:

      – Ото-сми ті віходила, ото-сми ті вігризла оцими ногами!

      І все рукою показувала в повітрю, як глибоко вона той поріг виходила.

VII

      Плоти попри дороги тріщали і падали – всі люди випроваджували Івана. Він ішов зі старою, згорблений, в цайговім, сивім одінню і щохвиля танцював польки.

      Аж як усі зупинилися перед хрестом, що Іван його поклав на горбі, то він трохи прочуняв і показував старій хрест:

      – Видиш, стара, наш хрестик? Там є вібито і твоє намено. Не біси, є і моє, і твоє…

      Засідання

      Радні поволі стягалися до канцелярії. Кожний, заки входив до хати, висікався у сінях, обтирав ніс полою від кожуха і долонею ще доправляв. Отак кожний ішов між люди. «Славайсу» – «Навіки слава» – та й сідав на лаві, що стояла довкола хати.

      Радних було вже з половина, старші сиділи ближче до стола, а молодші трохи подальше. В куті коло печі стояли сінники один на другім, а коло них чорна бляшана банька. То був шпиталь. То як раз або два рази до року написав лікар письмо до громади, що того а того дня буде в селі, то війт кликав до себе поліціяна Тому:

      – Вже, небоже, мусиш завтра прихарити канцелярію, бо, аді, прийшло письмо, що дохтор приїде. Обшуруєш трохи підлогу, посиплеш піском, розкладеш сінники по підлозі, понакриваєш їх лантухами, поналиваєш тої смердячої води з баньки по кутах – та й очі заткаємо. Є припіс, що шпиталь має бути на холеру, та й мус бути!