Справа майстра-червонодеревника. Александр Красовицкий

– підступна. Їй нескладно запам’ятати вираз очей, лінію брів, шрам на щоці чи дивний, по-дитячому наївний усміх. І голоси. І крики. Ледь чутні стогони.

      Глибоко вдихнула перед тим, як відчинити двері до палати, торкнула рукою дверну ручку.

      – Панно Томашевич! – почула з-за спини. Голос знайомий, але нетутешній. Вона чула його раніше, хоч і не в стінах госпіталю – ні, на зимовому аеродромі, у його прозорій безмежності. А ще – у будинку старого слідчого, у кімнаті, яку зігрівав камін та аромат особливих настоянок.

      Озирнулася, без усмішки привіталася з колишнім пілотом Олександром Горенком, що хтозна-чому стояв зараз перед нею посеред коридору київського госпіталю.

      – Не думав, що зустріну вас тут.

      – Я теж, – мовила дівчина і порожевіла – безтактно натякати на те, що він більше не на війні, а отже, й до військового госпіталю не потрапить. Слова завжди вимовляються раніше, ніж усвідомлюється їхній справжній сенс. Слова підступні – таять у собі приховані сенси.

      Він усміхнувся і миролюбно сказав:

      – Радий буду більше ніколи не бачити цих стін.

      – Але зараз ви тут.

      – Домовився про зустріч із… сестрою.

      – Тією, що троюрідною тіткою зветься? – запитала Міра.

      – Так, щось на кшталт. Але з іншою, – він знову всміхнувся, – це складно пояснити… Я ж обіцяв знайти вірша про крааль. Здається, знайшов, – він простягнув їй прим’ятий сірий зошит.

      Міра звела на нього очі, запитала:

      – То це таки вірш вашої сестри?

      – Ні, її чоловіка. Аня надіслала телеграму, сказала, що збірка може бути в її сестри з Києва. Я читав цей вірш рік чи два тому в її зошиті, Аня любить роздавати знайомим рукописні збірки поезій. Називає це гутенбержанням, – він завагався і додав, – це…

      – Так, натяк на друкарський станок, я зрозуміла.

      Кутик його рота смикнувся вгору, ніби він хотів усміхнутися, але чомусь стримався. Він розгорнув зошит і запропонував.

      – Прочитайте.

      Угорі вона зауважила назву – «П’ять биків», а потім швидко пробіглася очима рядками вірша.

      Я служил пять лет у богача,

      Я стерег в полях его коней,

      И за то мне подарил богач

      Пять быков, приученных к ярму.

      Одного из них зарезал лев,

      Я нашел в траве его следы,

      Надо лучше охранять крааль,

      Надо на ночь зажигать костер.

      А второй взбесился и бежал,

      Звонкою ужаленный осой,

      Я блуждал по зарослям пять дней,

      Но нигде не мог его найти.

      Двум другим подсыпал мой сосед

      В пойло ядовитой белены,

      И они валялись на земле

      С высунутым синим языком.

      Заколол последнего я сам,