Серце й тепер-о заскиміло молодикові з того сна, чи привида, чи згадки. Він аж прочнувся з болю. Біль був не тупий, а плачучий: по гарячих сухих щоках покотилося декілька важких сліз.
«Генералятко» ніби й теперечки стояло перед ним і крізь туман лагідно дивилося на нього, мов маленький Христос, та сумовито осміхалось. Раз, два – воно кинуло з туману останній погляд на Андрія; туман ще раз застелив очі, далі миттю розвіявсь, і вся мара щезла.
«З мене психопат», – подумав Лаговський, підвівсь, обережненько вийшов з того чужого садка, щоб ніхто не бачив, а далі швидко подавсь додому. Йому неодмінно заманулося музики: він чув душею-серцем, що тільки музика його заспокоїть.
VII
Припхавшись додому, Лаговський першим ділом схопив свою скрипку, що її він скрізь возив із собою. Він не вчився ніколи в ніякого вчителя, вивчився самотужки, скрипаль-технік був з нього абиякий: тільки того й було, що грав справді з великим чуттям.
– Сину! – зазирнула до нього в двері мати. – Ну, що?
– А те, що добре одчитав вашу суддіїху, – одказав Андрій, – другим разом не буде людей навмання оббріхувати.
– Що??!
– Ет, мамо! Будьте ласкаві, тепер покиньте мене; потім порозказую геть усе, – сказав син нетерпляче. – Прохаю вас, лишіть мене на часинку одного, самотою.
Лаговська одійшла, не розпитувала більше, тільки дуже вжахнулася. Але вона поклала піти взавтра до суддіїхи та й перепросити, якщо син наплескав чогось такого, що не годиться.
А Андрій нашвидкуруч направив скрипицю та й нервово заграв свою улюблену п’єсу – дует Фауста з Маргаритою. Оксамитні тони мінорної мелодії голубили його серце, гріли, немов тепле сонячне проміння, обвівали, немов легке весняне повітря, пестили, немов пахуча квіточка-фіалочка.
Dammi anсor,
Dammi anсor,
Contemplar il tuo viso, —
жалісно благали струни.
Dammi anсor contemplare
Il tuo viso! —
знов плакали вони, хапаючи Андрія за серце.
… Al pallido chiaror
Che vien dagli astri d’or
E posa un lieve vel
Sul volto, sul volto il tuo si bel!..[6]
Молодий музика спинивсь та й схопився за груди.
– Чого ти ниєш, моє серце? – лагідно питавсь він у свого серця, немов у живої людини. – Скажи, чого? – привітно допитувався він знов, схиляючи вухо до своїх грудей. – Кохання бажаєш?.. Так марно бажаєш!.. Покинь і гадку про це: задля таких бідаків кохання на світі немає.
А далі, ніби без його відома, руки його схопили знов і скрипку й смика. Знов полилася чарівна мелодія: це Маргарита прихильно одповідає:
Notte d’amor!..
Гей, друже мій,
Скажи ще раз:
«Люблю тебе».
Яка ж я рада, що мене ти любиш!
Notte