Андрій справді міг того самого ранку побачити, собі навдивовижу, що міщанки (а їх приходило сьогодні чимало) вважали Лаговську таки не за рівню. Хоч вони зовсім фамільярно балакали з нею про се, про те, про всякі спільні інтереси, т'але ж видко було, що вони вважають її за «панію» таки. Лаговська й сама собі запишалася з того поводження, та й ще (звісно, щоб навіч синові) балакала з ними навіть трохи протекторально. Темою для розмови були знов-таки, як і вчора, телички, п’яниці-чоловіки, новітні хустки і т. ін.
Окрім тих знайомих міщанок, приходили в кухню до Лаговської покупці: куховарки од тутешніх панів. Поки Лаговська набирала їм молоко чи сметану або одважувала масло та сир, вони оповідали їй усякі найдрібніші сплітки про своє панство. Лаговська дуже цікаво слухала їх, ще й сама допитувалась; видко було, що, слухаючи ті сплітки, вона ніби й саму себе бачила в панській компанії.
«Що за лакейщина!» – гадав Андрій. Йому бридко ставало.
Пообідали. Мати пішла в садок, де росли дуже гарні сливи-ренклоди, нарвала повну миску і зав’язала в серветку. Далі почала сама виряджатись.
– Куди це ви, мамо? – спитав Андрій, дивлячися, що стара мати зашнурувалась у корсет, одягла якусь парадну та старомодну сукню, настромила на голову собі наколку і напнула якийсь кумедний капелюшик.
– Піду до суддіїхи.
Вона ще видобула з шафи рум’яно, начервонила щоки, потім почорнила брови. Син, дивлячися на цю комедію, тільки плечима здвигав.
– А сливи ж ви нащо несете?
– Гостинчик. Таких дорідних ніде в городі немає, тільки в нас. Позавчора Лоначевська так гарно, так щиро мене вітала, то я хочу віддячитись…
І вона пішла. Андрій мовчки слухав. Згадав він батька, що посадовив тую ренклоду. Покійного батька парубок дуже любив. Так от, діялось це в весні саме того року, що восени малися одвезти Андрійка в Київ у гімназію. Посадовивши татко ренклоду власними руками, взяв Андрійка, того великого хлопця, на руки та й приніс до деревини. «Це хай буде твоя. Може, вона ростиме й тоді, як я помру, – то згадуй за мене… Але що я верзу?! Хіба тобі доведеться так, як мені, стирчати свій вік у Громополі на двадцятьох п’ятьох карбованцях місячного жалування?! Тебе – певне, що краща доля чекає…»
Восени Андрія одвезли до Києва, а за місяць несподівано помер батько. Після того Андрій рідко коли й у Громополі бував: не доводилося, не можна було. Але всю оту сцену з деревом він добре пам’ятав.
Тепер йому важко було, що плоди з тієї батькової ренклоди здалися на підлизування до суддіїхи.
Вернулася Лаговська додому рада та весела.
– Щоб ти знав, як мене там приймали! – хвалилася вона Андрієві, передягаючись із карикатурної одежі в просте.
– А ви як? На кухню йшли чи на парадні двері? – іронічно перебив син.
– На кухню… – швиденько одмовила мати і