– А як просуваються пошуки в моїй справі? Чи є у вас якась інформація?
– Що ж… До цього трохи пізніше, – струснув головою чекіст, наче хотів відкинути останнє запитання. – От дивлюсь я на ваше фото… Нагороди, нагороди… До цього фото ми теж скоро повернемося. А тим часом чи не розповісте про ваші перші нагороди? Певно, вам буде приємно згадати, а я отримаю ще одну змогу краще вас пізнати.
– Приємно згадати? – тяжко зітхнув козак Гордієнко, і на його обличчя набігли зморшки.
Кавказький фронт. Гори Західної Вірменії. Листопад 1914 року
Колона вирушила, щойно з’явилося світло. Хоча важко було визначити, звідки воно походить. Небеса затягнуті пеленою кольору окисленого свинцю. З тієї похмурості то сипало сніжною крупою, то сікло холодним дощем. Краплі дощу, зіткнувшись із дорогою, відлітали від поверхні дрібками битого скла. А сама дорога була в жахливому стані, всіяна гострим скаллям. Піхота щомиті чортихалася, вигинаючи підошви на тих дрібних камінцях. Артилерія голосно й безперервно клацала і скрипіла всіма своїми снастями. Кавалерія одразу ж відстала, поперед неї втиснулися верблюди зі спорядженням кулеметної роти игдирського гарнізону під командуванням штабс-капітана Карелькова. Копита повних гідності кораблів пустелі роз’їжджалися на слизькій дорозі й кришилися на гострих гранях того-таки скалля.
Тільки вірменські дружинники, міцно зціпивши зуби, мовчки йшли попереду колони по троє в ряд і за можливості носаками міцних чобіт відкидали вбік камінці, намагаючись хоч якось полегшити шлях російським солдатам. Добровольців залишилася лише третина. Тепер ними командував літній, далеко за п’ятдесят, повненький чоловік, якого вірмени звали Кері[58]. Взаємини між дружинниками і командиром були направду родинними, але не надто гарячими, а саме до міри – як між мудрим і досвідченим дядьком і слухняними та відповідальними племінниками.
Це дуже веселило пластунів Кулі, що трималися подалі від російських офіцерів. Вони з усмішкою підморгували один одному, дивлячись, як Кері трикратно цілував своїх дружинників, коли ті поверталися з виконаним дорученням.
Самі пластуни тепер йшли за вірменськими добровольцями, які добре знали дорогу в цьому нагір’ї. До цього ранку підосавулу Кулі довелося виділяти своїх хлопців в авангард і бічні дозори. Так розпорядився розгніваний зовнішнім виглядом розвідників генерал з інтендантських служб. Напам’ять знаючи армійський статут і положення про похідні колони, він пильно стежив за тим, щоб на вершинах, на грядах нескінченних, голих, чорних, похмурих гір без єдиного деревця і рослинності молодцюваті головні дозори прапорцями, як їх учили, показували йому, що «супротивника попереду не виявлено». Усе це дуже цікаво було спостерігати з лав колони.
Після термінового відбуття (за наказом або у зв’язку з близькістю небезпек фронту) генерала цю похідну тактику скасував