– Хотілося б сказати, що це неможливо…
– Атож, Юхиме Олексійовичу! Ви розумієте, про що я кажу. Ви були, мабуть, на всіх війнах від початку двадцятого століття…
Підосавул Куля мовчки кивнув. Карельков ще знизив голос і продовжив:
– Ви не могли не помітити того, що епоха лицарських боїв з їхніми правилами, законами й мораллю безповоротно канула в Лету. Немає поваги до ворога. Після того, як англійці зігнали сім’ї бурів у концентраційні табори[56], вже й мови нема про джентльменство навіть у ставленні до ворожого офіцера. Тотальне знищення ворога – ось головна мета сучасної війни. А вже розправитися з ворогом усередині держави – це справа свята! Тим паче що ворожнеча тих-таки вірмен і османів багатовікова. Золото і зброя, які добровольці полководця Андраніка доставлять у Західну Вірменію, спричинять неймовірну трагедію. Ось на хвилинку уявімо собі неможливе: німецькі війська переможно наступають по всьому фронту і при цьому направляють зброю та інструкторів до німців-колоністів в Україну і на Поволжя…
– Ну, пане штабс-капітане… Краще лягайте спати, а то аж надто розігралася ваша уява, – смикнув правим плечем підосавул Куля.
– Атож, – погодився, позіхаючи, Петро Арсентійович. – Тільки… Уявити – це одне, а ось аналіз і здоровий глузд – це…
Уклавшись на одну половину своєї офіцерської бурки з добротного каракулю і прикрившись іншою, штабс-капітан все ж не заспокоївся:
– І як це жахливо… Ось вкладаємося на ніч у житлі курдів, де тільки й багатства, що віслюк, десяток овець і, може, корова. Озирніться – адже вони живуть у кам’яному віці. Сплять у норах на підлозі, на різноманітному ганчір’ї й поняття не мають про спідню білизну. Їхній одяг – примітивні костюми, які зношуються просто на тілах без жодного прання. Ви бачили їхніх діточок? Босі стоять у снігу в своїх балахонах до п’ят і туляться до беззубої бабці. Я знаю курдів. Вони горді люди. Гостинні, скромні і, як усі мусульмани, терплячі до примх долі. Серед чоловіків немає повних, і лише старі носять бороди. Їхні жінки не красуні, але й не поганулі. Вони не закривають обличчя, як туркені й персіянки. І ось ми прийшли до, можливо, найдревнішого народу на землі. Руйнуємо їхні житла на паливо, забираємо зерно на прокорм кавалерії, ріжемо баранів і корів. Будь-який урядник, прибувши в село по фураж, – великий начальник