Раділи рядові козаки, що керують ними їхні-таки земляки. Але Бог офіцерам дав особливі знання і вміння: не допустити марної смерті чи каліцтва свого підлеглого, який найчастіше був і з однієї станиці. Адже відповідальний такий офіцер і перед колом станичним, і перед батьками загиблого або скаліченого.
Та й про курку… Згадалося Петрикові, а нині заслужено Петрові Івановичу, як мати в дитинстві покрикувала на своїх трьох синів, що від сходу сонця й до сутінків на конях гарцювали та лозу рубали. А якщо до роботи ставали, то могли й на обід не прийти.
Зволожилося праве око в геть іще молодого офіцера, але стримав руку, не пустив до ока. Зовсім вже по-станичному тихо сказав козакам-кубанцям:
– Ідіть-но, братці, на край платформи, та подалі від буфету офіцерського. Там будьте ближче до батька-отамана, поки до фронту не дісталися. Не всі офіцери тут від козачого кореня. Та й такі, як я, трапляються… напідпитку… Ну, словом… Ідіть. Чує душа, ще побачимося.
– Звидимося! – усміхнувся і навіть підморгнув панові офіцеру козак, у якого довгий чуб був обгорнутий за праве вухо. – Якраз у Стамбулі й побачимось, – і вже не звертаючи уваги на сотенного, велів: – Збирайтеся, брати-козаки. Відійдемо он туди, куди дід Назар батька нашого повів.
І пішли на край платформи своєю особливою ходою, яка звела б з розуму будь-якого стройового офіцера в тих російських гарнізонах, що перебували за козацькими землями. Лінькувато, неквапно та ще й перевальцем. Ніби зовсім ходити не вміють. Та ще й який там лад, який там стройовий крок. Точнісінько як діди, що ноги відсиділи в неспішних бесідах.
– Ну, ви бачили, пане осавуле, – вказав на спини козаків сотник Неустроєв, повернувшись до усміхненого Захарія Герасимовича.
– Бачив, – кивнув той. – У японську. Десять років тому. Ще хлопчиськом тоді був і багато чого не розумів. Але бачив, як ось так ішли до японців у тил. То особлива хода! Так ходить звір. Тихо, але невтомно, поки не схопить здобич. Особливий шик! Франтівство! Як і їхній зовнішній вигляд. Ви ж умить відрізните гвардійського офіцера від інших. Ось бачите. Тепер відрізните пластуна від навіть найбільш героїчного козака…
Наступний військовий потяг рушив від перону Тифліського вокзалу. Величезний чорний паровіз, пофиркуючи молочними парами, потягнув до театру бойових дій Кавказького фронту теплушки, з розкритих дверей яких відразу залунали хвацькі козачі пісні.
– О! Ще один іде…
– Та біс із ним. Не останній.
– Встигнеться ще.
– Прийде і наш час…
– І як дід аж сюди дістався?
– Отже, серйозна справа у нього до Баті.
– Я вже, правду кажучи, думав, що дід того… А він, бач, живий…
– Ну то так. Так…
Неспішно перекинувшись словами, дев’ять козаків, зрозумівши, що