– Ой, святі-грішні… Іветто Андріївно! Ви тільки подивіться! І ти, Лідусю, глянь. Оце мужчина! Оце я розумію… Усе чисто під’їв! Одне-однісіньке печиво лишив! Я йому двері відчиняю, щоби вже йшов, а він мене нахвалює… Каже: «Прекрасне печиво, добра пані!» Чули? «Пані»! Це я – пані! Ох і мужчина! Дивись, Лідусю! Не проґав! Щоби наш був!
Буде! Іветта Андріївна раптом так упевнено кивнула, що слова зайві.
І – як по маслу. З тиждень палкі зустрічі Ліди і Стаса нічим не відрізнялися від попередніх, а потім Іветта Андріївна категорично запросила закоханих на обід, ніби й не було тих страшних слів: «Ні! Ти не можеш бути Скакун!» Ліді дуже кортіло продемонструвати Стасові свої кулінарні здібності, і вона хвилин із десять клопотолася з Ангеліною на кухні – усе заважала няньці метушнею. За цей час Іветта встигла коротко, але дуже аргументовано викласти Дезінфікатору свою точку зору на їхні з Лідою стосунки, і коли Ліда з’явилась у вітальні з великим порцеляновим тарелем, на якому розляглася фарширована щука, Стас видавався радісно-здивованим і навіть приголомшеним, як той волоцюжка, що порпався у смітті та знайшов скарб. Ліді здалося – то все щука. Надто апетитно пахла.
– Я не сама готувала… Няня трохи допомагала… – не змогла збрехати, та впродовж обіду Стас якось дивно і насторожено поглядав на Ліду. І щуки не скуштував…
Наступного дня у кабінеті звичайної районної лікарні, де новоспечений терапевт Лідія Вербицька приймала хворих шість днів на тиждень, у присутності нервового пацієнта з підбитим оком Стас запропонував Ліді руку і серце.
– Я… ти… Господи, Стасе… Це так несподівано, – розгубилася Ліда.
Устала з-за столу, тупцяла на місці, ніяково всміхалася, та чомусь не Стасу, а пацієнту з підбитим оком.
– Брате, не роби цього! – сказав той, тицьнув у підбите око: – Ось! Тебе чекає те саме. Давай я просто дам тобі поміж очі, і ти підеш… Подумаєш, поки не пізно. А я лікарку затримаю…
Ліда почервоніла до скронь:
– Прошу вас… одну хвилину почекати в коридорі.
– Ти скоріше сама звідси вилетиш! – вигукнув нахаба.
Ліда безпорадно озирнулася:
– Якщо ви негайно не вийдете, то я…
Стас роздратовано знизав плечима:
– Лідо… Я так і не зрозумів…
– Що ти не зрозумів, брате?! – здивувався пацієнт. – Ти глянь на неї! Вона ж не своя від щастя!
І то була правда.
До ночі Києвом блукали. Приголомшені власним рішенням, схвильовані, розбурхані. Майже не розмовляли, ніби слова руйнували незбагнену гармонію почуттів, поглядів, легких рухів. Стас намагався уявити, яким буде їхнє спільне життя, Ліда боялася навіть думати про те, як новину сприйме мати. Бо ж: «Ні! Ти не можеш бути Скакун!»
Близько півночі прослизнула