Цей Люко Дашвар майже не з’являється на люди. Бо, певне, після того, як ті люди прочитують її романи, як і оцей, що ви зараз узяли до рук, – вони мали би кидатися жадібно роздивлятися автора, як ніби він перед ними босий і навіть без нічної сорочки. Бо, прочитавши, вони одразу би збагнули – Вона все це знає! Знає, що любов, якою вона є насправді, страшно й стидно буває показати людям, – вона божественна й бридка, вона така болюча, вона із гордої людини робить розчавленого слимака, а чисте ніщо висаджує на трон, вона підносить на самі небеса, щоби скинути тебе звідти, блаженного, у брудну застояну калюжу й роздивлятися, як тобі любо так умирати, пізнавши ті небеса… Люко Дашвар пише неприкриту правду про наших жінок і чоловіків. Вона зліплює їх докупи в одне неможливе ціле – а кожна жива людина мріє приліпити так до себе «свою половинку», – і цього вистачає на лише одну мить сліпучого й солодкого болю. Вона знає, що оце воно і є – те, заради чого ми все життя мучимося, – омріяне щастя. Але ми того, втім, ніколи не встигаємо втямити й так, порвані пристрастями на ганчір’я, і помираємо, думаючи, що його таки не буває, а тобі лиш усе життя про нього морочили голову…
Я можу помилятися, звісно. Чи може викликати такі почуття масова література? Ну… Я думаю, що така – може. Ось прочитайте це самі. Ось побачите – за одну ніч. Буде боляче, бридко, солодко й дуже добре. І ви можете не зізнаватися, що це – про вас. Я, наприклад, це й так знаю й нікому вас не викажу:))
Ольга Герасим’юк.
Замість прологу
Того осіннього вечора у провулку поблизу Контрактової темрява світло з’їла. І око їй не виколоти – не видно. Нічого не рятувало – ні ліхтарі, ні лампи з вітрин і вікон. Небо порвало ся. Чорні кишки долу. Дощ-кров фонтаном. Вітер із дощем грається: у жменю його та й кидає – на тобі косяк, на тобі горизонталі.
Потік – хазяїн собаку не вижене. А собача хазяїна – на раз! Верескливе, мале, на ніжках-сірничках, чимдуж тягнуло літніх чоловіка й жінку до чорного целофанового мішка. Валявся – повний-повнісінький – при стіні на тротуарі. Старі за ним – по калюжах, по калюжах, блага парасолька вітру кланяється. І куди?! Куди?
– Лакі, Лакі! – ту вошу просять. – Та зупинись уже!
Собача дошкреблося до мішка, обнюхало його, ніби – тільки тут! Задню ніжку вже підняло… Не встигло примоститися, раптом вуха сторчака, загарчало, кудись убік дивиться…
Старі озирнулися: повз них стрімко йшла молода вагітна жінка. Притискала до живота голу гумову жінку з розчепіреними ногами… По воді – пряма їй доріжка найкоротша. І сама – як та вода…
– Кінець світу… – прошепотіла стара, дивлячись вагітній услід.
Старий обійняв дружину:
– Ходімо додому, мати.
Вона глянула на мішок, біля якого вже відмітилося собача.
– Як для сміття… мішок завеликий, – мовила непевно. – Треба подивитися. А що, як там… людина…
Він обійняв її міцніше, майже силоміць повів геть.
– Сміття, люба. Звичайне сміття. Чого розхвилювалася? До пенсії ще тиждень, а валокордин майже закінчився…
Із чорного целофанового мішка визирнув волоцюжка. Байдуже плюнув у спину старим: це ж треба, ледь ноги переставляють, а й собі – світ рятувати.
Вагітній бракувало повітря, та вона бігла… Поспішала так, ніби несла не огидну ляльку – кисневу подушку для астматика.
– Трохи ще… Трохи…
До