Під ковбойським чоботом скалічені двері рипнули.
І не лише під ним – рух почувся з глибини, з надр старого будинку.
Хтось – або щось – уже було тут і наближалося.
Ковбой завмер. Сахнувся до одвірка. Ступив назад, зупинився в проймі. Хотів вихопити зброю красиво, як у кіно. Замість того кольт зачепився барабаном об пасок, довелося тягнути сильніше. Збоку спроба вдати техаського рейнджера скидалася на пародію. Він розумів це, ще більше розсердився на себе й того невидимого, хто сполохав. Зігнув озброєну руку в лікті, поставив ноги на ширину плечей, вигукнув різко, нарочито грубо:
– Кого тут чорти носять? Сюди!
– От ти грізний! – почулося у відповідь.
Упізнавши голос, Ковбой усе одно не опустив зброю.
– Міг же здогадатися! Хто ще завжди раніше за всіх приходить!
– Зате ти – завжди вчасно. Чомусь бісить такий пунктик.
З найближчої кімнати до передпокою на поклик Ковбоя вийшов давній знайомий.
Чоловіки були однолітками. Але товариш виглядав не так екзотично. Сказати більше – не елегантно. Хоча відсутність стилю так само може вважатися стильною ознакою. Старшим років на п’ять робила не ріденька борідка, яка сприймалася даниною моді й зовсім не пасувала. Віку додала важкувата камуфляжна куртка. Такі продаються зараз усюди й не є ознакою належності до армії. Голову прикривав від можливого дощику такий самий плямистий картуз із гострим козирком. Штани до пари куртці заправлені в берці. Не нового зразка, більше подібні до кросівок та зручніші – важкі, кондові, з кирзи.
– Давно не бачились, – процідив Ковбой.
– Тому й ствол прихопив? Покажи.
Борода простягнув правицю.
Ковбой сахнувся, відступив ще на крок, витягнув озброєну руку так далеко, як зміг.
– Стій де стоїш! Твої жарти! – не питав, упевнено твердив.
– А я недарма раніше прийшов. Бачу, приготувався до зустрічі однокласників. Може, хоч скажеш два слова, що в лісі здохло?
– Не заговорюй зуби! У якому лісі?
– У нашому! Я тобі раптом почав муляти. Може, інші теж?
– Сам скажи, чого тобі від мене треба! Що, проспався, почитав інтернет і вирішив: я маю з тобою поділитися?
– Сто років ти мені треба!
Ззовні раптом почулося:
– Ого, які люди! Без охорони!
Ковбой рвучко повернувся на голос.
Револьверне дуло дивилося на невисоку повняву жінку. Новоприбула не соромилася зовнішності, не вважала повноту вадою. Навпаки, ще з часів, коли Ковбой знав її досить близько, всіляко підкреслювала