– Поркі Шінвел мені все розповів. Він знайшов ще одну дурненьку й тепер хоче з нею одружитися, ну, а ви прагнете йому завадити. Ви, мабуть, багато що знаєте про цього негідника. Жодна порядна дівчина не піде з ним до шлюбу, якщо вона, звісно, має розум.
– На жаль, вона його втратила, бо пристрасно кохає цього чоловіка. Що б їй про нього не казали, навіть знати нічого не хоче.
– І про вбивство казали?
– Аякже.
– Е-е, то в неї міцні нерви.
– Вона вважає, що його обмовили.
– Та хіба ж не можна пред’явити докази?
– А ви зможете допомогти нам у цьому?
– Допомогти вам? Та якби я прийшла до неї та розповіла, що він зі мною зробив…
– І підете на це?
– Чи піду я? Звісно, так!
– Що ж, варто спробувати. Але майте на увазі, що барон розповів їй майже про всі свої брудні справи й отримав прощення, тому, гадаю, леді не захоче повертатися до цієї розмови.
– Я доведу, що він розповів їй далеко не все, – наполягала міс Вінтер. – Я сама мигцем бачила одне чи два вбивства, і це якщо не брати до уваги те, що наробило стільки галасу. Він якось сказав, що хтось стоїть у нього на шляху, а через місяць спокійно поглянув на мене й повідомив, що той чоловік мрець. Це була не пуста балаканина, ні. Але я майже нічого не помічала, бо шаленіла за ним. Що б він не робив, я в усьому з ним погоджувалася, так само як ця бідна ідіотка. Ось тільки одна річ вразила мене. Якби той брехливий чортяка не виправдовувався та не почав утішати мене, я пішла б від нього тієї ж ночі. Це альбом, брунатна книжка у шкіряній палітурці з замочком і з його позолоченим вензелем на обкладинці. Гадаю, він хильнув зайвого тієї ночі, інакше б не показав мені свій скарб.
– Що це був за альбом?
– Кажу ж вам, містере Голмс, цей чоловік колекціонує жінок, як збирають метеликів і бражників, та ще й пишається цим. Усі вони, всі ці загублені душі – у цій книжці. Фотографії, імена, кожна подробиця – огидна річ! Жоден чоловік, яким би покидьком він не був, не зміг би додуматися до такого. Ось що це за альбом. Якщо у нього є клепка в голові, він, звісно, забрав його з дому… Але навіщо про це говорити, навряд чи він вам допоможе, та і як ви його дістанете?
– А де ж він?
– Звідки я знаю, де тепер? Адже я пішла від нього понад рік тому. Але знаю, де він його тримав. Адже Адельберт – педант і вкрай акуратний, тож, можливо, книжка все ще там, у його кабінеті, у старому секретері. Ви знаєте його будинок?
– Я був у нього в кабінеті, – сказав Голмс.
– Он як? То ви, бачу, часу даремно не гаєте, містере Голмс, якщо врахувати, що взялися за справу лише сьогодні вранці. Може, любий Адельберт зустрів цього разу гідного суперника. У холі, де в скляній шафі між вікнами зберігається китайський посуд, за його столом є двері. Вони ведуть у робочий кабінет – маленьку кімнатку, де він тримає свої папери й особисті речі.
– А він не боїться грабіжників?
– Адельберт не боягуз. Найгірший ворог про нього такого не скаже. Але він хитрий.