З роси, з води і з калабані. Ирена Карпа

ж мама, накупивши мені красивих сандалів і кросівок, проігнорувавши мої сльози на очах, змушувала мене здирати з підошов неперевершені срібні ярлички, аби прикордонники не забрали то Всьо у мене, бо ж нове, а їхнім дітям теж такого Всього треба, а як не дітям, то племінникам, у когось розмір та й співпаде, казала мама. Здираючи наклеєчки й цінники, вбираючи на себе якомога більше нового одягу й поволі перетворюючись на ту саму бабу, що контрабандно хотіла літаком провезти зо п’ять шуб, вдягаючи їх одна на одну, прикидаючись іще товстішою, ніж була насправді, я не давала відпочивати інженерній думці. Ось тут можна було б заховати банку паштету, міркувала я, заглядаючи в тайничок під переднє сидіння татової «дев’ятки» кольору кави з молоком. А сюди, між двох частин дивану, влізе добра сандаля навіть маминого розміру. А тут і куртка-вітрівка, якщо добре втрамбувати, впхається.

      Прикордонники тоді трапилися добрі, нічого у нас із кров’ю не виривали, тож даремно я повіддирала всю красу зі свого дефіцитного взуття.

      Так життя собі далі й потекло, розділене на «до Німеччини» й «після Німеччини», – дарма що мене в тій Німеччині, подейкують, і виготовили двійко студентів-інженерів за обміном…

      Про одне шкода: з роками мої батьки та їхні німецькі друзі зовсім втратили контакт, і я так ніколи й не дізнаюся, чи став той мій Білобрис провідним арт-критиком.

      Барселона – Яремча, 2012

      Мемуар про мемуар

      «Я згадую свою найпершу писанку…» – отак-от пафосно, у місцевій газеті, зеленим шрифтом, ні більше ні менше, світилася моя перша в житті публікація мемуарного жанру.

      – Ого! На півпідвалу, – діловито, зі знанням журналістського жаргону, скаже тато.

      (Я й досі не впевнена, чи означало це півшпальти, чи щось інше і що таке взагалі «шпальта». Звучить воно трохи по-ненашому, як «кшталт», «штиб», «пробі» чи «сливе». Ми так у Яремчі не казали.)

      Першою моєю думкою, після того як витягла з поштової скриньки культову газету «Яремчанський вісник» (у ній нашою улюбленою з татом сторінкою була перша, з іменними анекдотами про односельчан, – так-так, у всій пресі на світі такі сторінки пасуть задніх, а у нашій газетці анекдоти були хедлайнерами) і побачила на середньому розвороті мою статтю, було: «Треба так байдуже, ніби нічого й не сталося, зім’яти її, ну, хіба що анекдоти проглянути».

      Ясно, що я газету не згорнула, а тут же, на ходу читаючи свою зелену статтю, пішла з нею до магазину. Ну, а як раптом хтось зазирне мені через плече, побачить під статтею ім’я автора, і вже аж тоді я зможу отак-от байдуже, позіхаючи, газету зім’яти і підстелити її в кошик, до якого потім покладу куплені у Дуськи в Синьому магазині ковбасу, головку сиру й бідон з молоком. Або ні – ще краще! Я загорну в цю газету (моєю статтею назовні) палку ковбаси і покладу її мамі на стіл. А вона потім почне її розгортати та як побачить!

      Але мені через плече ніхто по дорозі до Синього не заглянув. І по дорозі від Синього до Стоквартика – теж ніхто. І, що гірше, – навіть ніхто у нашому дворі, хоча йшла