– Боже, мали би вже совість! Подавати сосиски з квашеною капустою!? – обурювалися гості після весілля Надьки Квітчучки. – Позорище!
Та фінальна подача сосисок із квашеною тушкованою капустою, від якої прийшов би у захват кожний порядний німець, за яремчанських стандартів звела нанівець усі крученики, налисники, холодці, голубці, фаршировану рибу і птицю, подані й недожерті до того. Таке враження, ніби мешканці маленьких містечок Західної України мають собі по два шлунки – один нормальний, на щодень, а другий зберігається для особливих подій, начищений, як шлюбні мешти. Вдягається той спеціальний шлунок, окрім весіль, також на ювілеї, хрестини, похорони, Різдво й Великдень.
Звісно, проти ковбаси жоден порядний шлунок не протестував. На Великдень її – прекрасну, як змія, що звилася в гнізді-кошику довкола своїх розписаних яєць, – святили. На Різдво, дочекавшись півночі – офіційного настання сьомого числа на зміну пісному шостому, – її кидалися їсти ненаситно-побожно. В усі інші дні календаря її просто нарізали й подавали на стіл: тонко, якщо припруться чужі й нелюбі гості, товстенько, якщо їде дорога родина, – аби потім ніхто не мав права казати, ніби ґазди скупі. Бо не подана вчасно ковбаса могла стати причиною для кількарічної ворожнечі.
– Нє, ну ти тільки подумай! – могла обурюватися порядна ґаздиня стосовно своєї братової. – Ну що це таке?! Ми вже їмо десерт, а вона каже: ой, забула м’ясного вам нарізати! Таку добру ковбаску мала! Все. Ні я, ні мої діти більше в ту хату ні ногою! Скупердяйка проклята. Шляк би її трафив з її ковбасою. Най ся вдусить.
Коли їдеш кудись далеко – вези з собою грудочку землі й чорний хліб. І банку сардин про всяк випадок. І тільки там, на чужині, десь у високих Гімалаях або Андах ти раптом збагнеш, як сильно бракує тобі простого й головного – сухої вудженої ковбаси з перцем. І що за паличку такої смакоти ти продаси і маму, й далай-ламу, і перуанську ламу. Але де ж то її, рідної, там узяти? Ходиш, мучишся, видираєшся на льодовики, ночуєш у зимовому спальнику, п’єш поганий ром, а її нема й нема. А є вона десь тільки там, за рожевим обрієм князівства Мустанг чи нетрями якої-небудь Хуай-на-Хуйни, і всі субститути штибу сушеного в запашному диму місцевої кухні м’яса – просто ні се, ні те, ні третє чортзна-що.
Та ось ти вертаєш до Києва, дістаєшся до зачаєної всередині великого стерильного супермаркету спеціальної духмяної крамнички, купуєш собі там повен кульок її, заносиш у машину і пожираєш у повній темряві, радіючи життю й тому, що нарешті воно здобулося на крихту сенсу. А потім тобі погано і ти блюєш – але то вже інша серія історії.
Інколи трапляється таке диво, що ковбаса водиться й на чужині. Наприклад, у Франції. І ти вже не думаєш, що мамі з татом треба купити вина й парфумів: ти вже знаєш, що насправді їм треба.
Отже, ми з подругою, що живе у Бретані з чоловіком-католиком і дітьми, котрі