Художник Тетяна Медяная
© Оксана Омелюх, 2021
ISBN 978-5-0053-4704-6
Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero
Якщо ви коли-небудь задумувалися про життя за кордоном, але так на це й не наважились. Якщо з кожним новим роком вам усе важче і важче бачити щастя там, де ви є. Якщо ви заблукали, заплуталися самі в собі та боїтеся ступити крок у сторону «Вихід», то ви не знайдете в цій книзі жодної відповіді, як і в будь-якій іншій. Найстрашніше у світі – це невідомість, але іронія в тому, що саме до неї нам треба рухатись, аби її нам пізнати.
Правдива історія про те, як одна дівчина змогла це зробити. Книга, що покаже, як насправді виглядає життя в іншій країні, які виникають труднощі, а які – нові можливості. Вона розповість про сонячну Грецію й балакучих греків, про смішні й радісні моменти життя, перемогу над страхами, розвиток себе й те, чи потрібно їхати аж за кордон, щоб навчитися бути щасливим. Книга, котра хоч на трохи, але розмиє для вас ту невідомість, викличе усмішку на обличчі та нагадає про моменти, коли ви були такими ж щасливими разом зі своїми дитячими мріями. Доведе, що їх легко досягнути, навіть зараз, коли ви ще досі не впевнені в собі та не до кінця розумієте, ким і де маєте бути.
Частина перша. Моя історія
Синій зошит
Мені було чотири роки, як мені сказали пізніше, коли помер мій тато. Ніхто ніколи не розказував мені, чому й що буде далі. В нашому домі взагалі про це не говорили. «Зупинка серця» – хіба це знала я, але однаково думала без упину:
– «А як взагалі серце може зупинитись і до чого тут мій тато?».
Я підростала з двома старшими сестрами та мамою, яка так часто була то на одній, а то на іншій роботі, що я навіть не знала її запаху. Вона працювала на заводі і приносила додому різні деталі, котрими я любила бавитись. Час від часу мама збирала малину в Польщі, звідки привозила «модні» солодощі. Їздила в Росію, після чого ми розпаковували новий одяг. І так безкінечно… І хоча ми нічого з того особливо не розуміли, але, певно, тішилися, мов дурні. Якось так у моїй пам’яті виглядають ті роки. Були ще поїздки в село до татової мами, але це вже занадто болюче.
Мені було приблизно років вісім, коли мама почала записувати в синій зошит слова, що їх диктувала наша знаменита сусідка – тьотя Галя. Знаменита, тому що знала все про всіх у нашій та сусідній дев'яти-поверхівках, і ще тому що першою в нашому оточенні встигла підзаробити в Греції. Тож тепер вона сиділа й розповідала мамі, яка заграниця на смак, як там, що та за якою ціною. Сусідка читала нам вголос нові слова грецькою мовою, а ми з сестрами та мамою повторювали їх за нею. Після слова третього – всі залились сміхом, усі, окрім мене. Для мене грецька перетворилася на музику, яка мене зачаровувала і яка розповідала, що зі мною в майбутньому відбудеться щось дуже приємне… великі зміни.
Синій зошит… мій погляд зупинився на ньому і все інше перестало існувати. Щось підказувало мені, що я бачу його не востаннє, від чого водночас було і добре, і боляче, адже я не розуміла, чого було більше. За кілька днів мама знову зникла. Не пам’ятаю ні валіз, ні вокзалів, ні сліз. Не було сірої погоди та довгих обіцянок. Чому? Можливо, нас тоді знову відправили в село, а, можливо, я просто нічого не пам’ятаю, хоча мені й було тоді цілих вісім років. Всі ті роки я продовжувала думати, що то було нормально. Що ось так зникнути й не пояснити нічого своїй дитині – то є абсолютно прийнятно.
Мрійлива затворниця
Мама поїхала, а ми самі стали ліпити пироги. Три рідні сестри, а між нами по шість років різниці, що було для мене дуже багато. Тітка Аня – сусідка з четвертого поверху, яку мама чомусь завжди називала нашою родичкою, хоч і не зрозуміло, з якої саме родинної лінії, часто говорила всім довкола, які ж ми молодці.
– «… а Оксана? Вона ще до столу навіть не діставала, але вже розкачувала тісто на вареники!» – казала вона. Однак я ніколи не пам’ятала, щоб вона чи хтось із них приходив до нас коли-небудь, щоб допомогти. Тож я росла одинокою сумною дівчинкою, яка на свій вік усвідомлювала все трохи занадто. Змалку я вміла виконувати всю домашню роботу, міркувати на досить дорослі теми і цінувати життя, однак я боялася людей. Я уникала розмов, була замкнена в собі і просто прагнула відчувати турботу й увагу від рідних, але їх мені не давали. Здавалось, що я була єдина в цілому світі, тому понад усе – я відчувала себе непотрібною. Мені не було, до кого підійти і щось запитати, мене ніхто не бачив і вже точно не слухав, тож частіше за все я ховалася під старим столиком з давно зламаною швейною машинкою, сиділа та щось уявляла.
Єдине, що завжди було поруч – це книги. Книги й бажання писати, про що я розповім трохи згодом.
Перші слова я прочитала в чотири роки. Мама ще досі розповідає:
– В дитячому садку було свято. Оксані, як і іншим дітям ще не було шести. Вже майже кожен з них розповів свій віршик, але моєї на сцені не було. «Нічого собі! – думала я. – Це як так? Моїй дитині не дали вивчити жодного слова?» – у цьому