Люди не могли повірити, що бідолашна «калічка» так гарно малює. Це щось дивне. Чомусь вважали, що фізична вада малої дитини – непереборна завада, через яку не може розкритися талант. Авжеж, люди дуже помилялися.
Якось у гості до Примаченків прийшли сусіди з маленьким сином. Гостини були традиційні: пообідали, поспілкувалися, зібралися додому. Аж раптом хлопчик почав упиратися і казати, що не піде з цієї хати, доки йому не дадуть тієї квітки, що намальована на печі. Його мати намагалася пояснити, що квітка несправжня, її неможливо взяти з собою, бо це Марійчин малюнок. Почувши це, хлопчик розпачливо заплакав. Батьки довго його вгамовували.
– А як Марічка любить малювати, то може, завтра прийде до нас і нашу хату розмалює? – якось запропонувала сусідка, коли проходила повз двір Примаченків.
– Авжеж, якщо Марічка захоче, – відповіла мати. Вона знала, що донька залюбки попрацює з фарбами.
Наступного дня, коли дівчинка прийшла до сусідів і побачила, що фарби замало, то трохи засмутилася. Однак таки взялася до роботи і заходилася виводити квіти навколо вікон, ніби вони там ростуть. Полум’яні мальви, мов химерні хижаки з таємничого лісу, намагалися вдертися до хати крізь шибки.
Сусідка від подиву аж рота відкрила. Невже це справа рук маленької дівчинки? І дала Марічці за роботу торбинку з яблуками. Так про семирічну художницю поширилася слава аж до сусідніх сіл. Усі, кому доводилося проходити повз хату Примаченків, розповідали про побачене рідним і друзям, тож невдовзі у маленької художниці з’явилися замовлення.
Дівчинці це подобалося. Не було й дня, щоб вона щось не робила руками. З кожним разом їй це вдавалося дедалі краще. Вона вишивала, допомагала ліпити фігурки з тіста на короваях, малювала, працювала з глиною. А ще її тішила думка про те, що улюблена справа приносила заробіток. Тоді були скрутні часи, за щастя було заробити навіть не грошей, а їжі. Паляниця вважалася мало не золотом. Тому Марічка була вдячна працедавцям і за торбинку яблук, якими одразу ж пригощала батьків.
Справжній перший заробіток Марійка також одержала не грошима, але завдяки йому сім’я не знала голоду. Одного разу маленьку Марію покликали розмалювати хату, де за тиждень мали справляти весілля. Дівчинка погодилася і прийшла. На неї чекало багато фарб різних кольорів, що вмить додало натхнення, адже що більше барв, то ліпше можна передати красу природи.
Марічка взялася до роботи. Як і її мама або бабуся, під час праці вона співала пісень. Дивним чином у ній поєднувалися небалакучість із любов’ю до фольклору. Народні пісні вона чула з пелюшок: спочатку колискові, пізніше – веселі й гучні на сімейних святах за великим столом, або ліричні й тихі – коли матуся вишивала дощової днини й думала про щось своє. Марічка так захопилася, що й не помітила, як використала всі фарби.
Хату було не впізнати: стіни прикрашали квіти, гілочки, листочки, вигадливий орнамент, що його вона запам’ятала з бабусиних писанок. «У кожної фігурки – свій символізм, своє значення. А ще то дарунок людині,