Той весняний день 1917-го року нічим не відрізнявся від попереднього. Вночі лив дощ, а під ранок ущух, про нього нагадували лише калюжі перед будинком. Була неділя, село прокидалося й занурювалося у звичайне життя: хто йшов до церкви, хто порався вдома. Нічого не віщувало біди, однак саме той день усе докорінно змінив.
Марійка прокинулася у чудовому гуморі. Одразу ж після сніданку побігла надвір. Погода була сонячна, на деревах заливалися співом пташки. Спершу дівчинка налила молока у глиняну мисочку під лавкою.
– Киць-киць-киць! – покликала Марійка.
З голосним «Мур-р-няв!» із підвіконня зіскочив пухнастий котяра-рудань, підбіг до миски і заходився жадібно хлебтати молоко.
– Смачно? – весело запитала дівчинка, гладячи його по спині. – Авжеж, смачно! – примовляла.
Затим, на прохання матері, Марійка сипнула курям зерна та й побігла гратися надвір. Аж бачить – велетенська калюжа перед двором. Дівчинці стало цікаво: чи докине вона камінець у самісінький центр? Маруся набрала жменю камінців і заходилася жбурляти їх у калюжу. Вона з цікавістю спостерігала, як розходяться кола по воді, а ще як на хвильках, що утворюються неначе у справжній річці, миготять сонячні зайчики. Дівчинка так захопилася забавкою, що й не зауважила, як геть уся забрьохалася. Бризки навіть потрапили їй на голову і на вуста. Вона переодягнулася, а речі повішала сушити на огорожу своєї бабці, що жила в сусідньому будинку.
Бабця натоді була у церкві. Коли вона повернулася додому і побачила, що онука розвішала речі на її огорожі, вмить посуворішала.
– Марійко! Хіба я дозволяла тобі розвішувати речі на моїй огорожі? Навіщо ти повісила свою хустину на моїх воротах?
Дівчинка не очікувала такої реакції від бабуні й дуже злякалася, тож чкурнула з двору до будинку і заховалася на печі.
Дитина пережила страшну ніч, вона марила, у неї був жар. Крізь сон Марійка безперестанку шепотіла:
– Мамочко, таточку… все болить, так страшно…
Батьки не знали, чим зарадити бідолашній дитині. Тато прикладав до чола компреси, але вони не допомагали. На ранок односельчани порадили покликати бабцю-шептуху, жінку, яка зналася на травах і нібито замовляла хвороби певними словами.
– Це в неї переляк, шептуха допоможе, – казала сусідка.
Батьки не мали вибору, тож ухопилися за ту останню соломинку порятунку, але й це виявилося марним. Марійка й далі горіла, та до цього лиха додався сильний біль у ніжці.
– Болить… – стогнала вона, – болить…
Батько зрозумів, що це явно не переляк. Сполотнілий од страху за донечку, він побіг по лікаря. І лікар пояснив, у чому справа: то винна калюжа.
– Напевне, дівчинка випадково ковтнула трохи брудної води з калюжі, і до її організму потрапила інфекція. Шкода, що одразу до Києва не повезли. Наслідки хвороби могли б бути не такими тяжкими, – констатував він.
І справді, то був зовсім не переляк. Не може бабця аж так нажахати рідну