Я кивнула. А що мені було робити?
– За передачею вашою хтось підійде, чи це ви так, аби привід був?
– Підійде, – відповіла я.
– Серйозна ви жінка. До побачення! – вона привітно махнула рукою. Як проводжаюча.
Йому я написала СМС: «Не переймайся. Іра тобі дзвонити не буде».
Він, звичайно, відразу взявся мені надзвонювати:
– Привіт! Як усе пройшло? Ну, що там? А яка вона? Симпатична? А що тобі казала? І як? Плакала, кричала? Що там було, розповідай! Давай я до тебе приїду!
– Серього, усе нормально, я тобі написала. Приїжджати до мене не потрібно. Мені емоційно відригнути тобою хочеться, розумієш ти, друже? Усе, бувай, побачимося в суді.
– Привіт, матусю! А я теж їду на конференцію! – пролунав у трубці Сергіїв голос.
– І що, теж до Москви?
– Ага. Давай я за тобою заїду.
– О’кей. Заїдь. Допоможеш подарунки допхати.
Щоразу, коли я чула цей голос, мені хотілося відхльостати його по щоках, дуже важко було з тим бажанням упоратися.
…Минуло більше року, але вона зовсім не змінилася. Стояла біля дверей вагона, нервово перебираючи стрункими ногами: «Пред’являємо квитки, пасажири, паспорти у відкритому вигляді!»
Я стала навшпиньки й пригнула голову Сергія.
– Слухай мене уважно. Зараз ти тишком-нишком звідси йдеш.
– Що таке? Голову відпусти!
– Не перебивай, козел ти блудливий, вона тут.
– Та хто? Можеш говорити нормально?
– Провідниця Іра. Чи ти її побачити хочеш?
– Хто? А, ну так. Московський поїзд… От чорт. Невдача.
– Угу. Саме так. Ти йдеш, відстоюєшся за кіоском до відправлення поїзда, потім підбігаєш до іншого вагона, начебто ти спізнюєшся, давай до сьомого, я тебе всередині зустріну й до цього моменту постараюся щось придумати, щоб поміняти для тебе місце. Зрозумів? Швидко давай, бо вона…
Вона дивилася на нас. Усміхалася. Мені.
– Доброго вечора!
– Доброго.
– У відрядження?
– Угу. Конференція.
– Ви з… колегою в одному купе! Приємної дороги.
Вона дивилася на нього байдуже. Він здавався напруженим.
– Зовсім її не пам’ятаю. А вона нічого. Треба ж такому трапитися, начебто не зі мною було. Тільки не починай знову на мене злитися, мамцю, я все зрозумів, – шепнув він мені. Відвернувся. Дивився у вікно. Червонів. Йому було соромно. А ще я його