У мене полетіла подушка. А потім і нарди. Це було боляче.
– Ах, ти так! Ну, бувай тоді, – розвернулася я.
Сергій підскочив, він був прудким парубком. Розчепірив руки й почав Віциним стрибати біля вхідних дверей.
– Чого ти стрибаєш козлом? Ще в нарди пограти хочеш?
– Лариско, не йди. Я ж практично пропав, ти розумієш? Лєна мене… Так, усе, забули все, ну їх, ці нарди, пішли на кухню, потрібно випити! Так-так, потрібно обов’язково випити.
І був коньяк. Сергій старанно домальовував на етикетці четверту зірку, щоб не дивитися мені в очі, і розповідав, що «Ірця – провідниця поїзда Київ – Москва й навпаки», яким Сергій досить часто їздив у відрядження.
– Говорить, що я з нею переспав, наобіцяв, що зустрінемося, коли вона наступного разу прибуде до Києва, і залишив телефон.
– От вона як людина слова й подзвонила, так?
Він тужно кивнув:
– Подзвонила. Жахливо, що я часто напиваюся в поїзді так, що наступної доби можу нічого не згадати… Ну не міг я… Якого біса б, га? З якоюсь провідницею, навіщо мені це потрібно?
Я знизувала плечима, мені звідки знати, навіщо?
– Слухай, я от що подумав. Треба, щоб ти підійшла до неї й поговорила. У сенсі довідалася, чого вона хоче і взагалі.
– Ще чого, – сказала я.
– Ти що, не розумієш? Вона буде сюди постійно дзвонити, це ж щоденний поїзд, навіть якщо ця коза їздить через добу, то двічі на тиждень, як мінімум, вона буде мені дзвонити й коли-небудь обов’язково нарветься на Лєнку. Лєнка майже завжди вдома! А було щось між мною й Ірою цією чи не було, Лєнка не розбиратиметься, просто влаштує мені вирвані роки.
– Влаштує-влаштує. Зате припиниш пити в поїздах і насильничати, теж користь, – захихотіла я. І затнулася.
– Мені подобається твій оптимізм. Смішно їй і весело. Я б на тебе подивився в такій ситуації.
– Подивився б, коли я трахаю провідника?
– Припини знущатися. Тобі ж неважко сходити й прошарити ситуацію.
– Може, ще й грошей їй запропонувати, га, як ти гадаєш?
– Грошей? А скільки?
– Серього, не будь тупим жлобом, сам сходи і розберися в усьому. Якщо ти сам ні в чому не впевнений, то найкраще, що можеш зробити, це піти й на місці все з’ясувати. З фігуранткою. Ну, або не звертай на це уваги.
– Я дупою відчуваю, що вона ще подзвонить. І не раз!
– Тоді піди й поговори по-людськи. Поясни їй, що ти людина сімейна, що дружину свою любиш, кидати не збираєшся, розумієш, що з нею, з Іриною, ти вчинив погано, навіть підло, але зручного для неї виходу не бачиш. Що напився, повело тебе, з ким не буває? Заспокой її чимось таким, що вона любить…
– Що ти несеш? Звідки, по-твоєму, я знаю, що вона любить?
– Звідки ти це знаєш, мені невідомо. Але в чому я значно більше впевнена, так це в тому, що я цього знати взагалі не можу.
– Слухай, невже тобі важко це зробити,