– Я вже забув.
Знову чарівна усмішка.
– А Вам, панно, удачі з вашим романом. Хоча б прочитайте його!
Микола козирнув і вийшов із кабінету.
Вони їли мовчки. Чоловік років п’ятдесяти п’яти в ідеально скроєному костюмі й молода дівчина в розтягнутій майці та джинсових шортах. Їли, не поспішаючи, і водночас було видно, що кожна хвилина спільного перебування коштує великих зусиль.
– Як мати? – порушив мовчання чоловік.
– Тобі й справді цікаво?
Дівчина відправила до рота оливку із грецького салату.
Чоловік знизав плечима.
– Я так і думала.
Дівчина знову повернулася до тарілки. Принесли гаряче. Підлили вина.
– Па, а може, скасуємо ці обов’язкові обіди раз на тиждень, а? Мені двадцять один стукне через тиждень, і я реально бачу, як тебе це напружує!
Дівчина вп’ялася очима в батька, який не відривав погляду від супу. Навіть зараз із вигляду чоловіка, який поглинав їжу в товаристві доньки, було зрозуміло – думками він далеко.
Дівчина, не дочекавшись відповіді, зачерпнула ложкою суп. Кілька разів вилила вміст ложки в тарілку й відсунула її, так і не спробувавши.
– Смачний суп, між іншим.
Батько витер губи серветкою й відклав ложку. Його сірі очі уважно вивчали доньку, яка з кожним днем усе більше нагадувала матір. За багато років у бізнесі чоловік навчився стримувати емоції, але кожна зустріч із нею була міні-стресом. Спочатку його дратувала її зовнішність, а саме схожість із матір’ю, колишньою дружиною – жінкою, яку він так і не зумів приструнити. Донька дорослішала, схожість ставала помітнішою, і він звик. Він змирився з її крутою вдачею, примхливістю, неслухняним і вічно скуйовдженим темно-каштановим волоссям. Навчився спокійно дивитися в ці нахабні, але від того не менш гарні карі очі. Навчився пропускати повз вуха в’їдливі шпильки й дурні репліки, за які будь-хто інший міг поплатитися якщо не життям, то, як мінімум, здоров’ям. Але, незважаючи на все це, йому були потрібні ці зустрічі. І скільки б раціональних причин він не знаходив, намагаючись припинити спілкування, але щотижня особисто призначав зустріч.
Віолета – ще один вибрик її матері. Навіть ім’я, яке він уважав дурним, згодом стало невід’ємною частиною образу доньки. Іноді він намагався уявити, як сам назвав би дівчинку, але, на жаль… Кращого варіанта не знаходив.
– Що бажаєш на день народження?
Принесли десерт. Віолета колупала морозиво й була десь далеко. Чоловік у дорогому костюмі, її батько, а за сумісництвом Соломахін Ігор Вікторович – бізнесмен далеко не середньої руки, продовжував вивчати доньку.
Коли діти зростають у заможних родинах, їх важко здивувати. І з кожним днем народження це стає майже неможливо. Світовий автобуд не встигає створювати дамські кабріолети для дочок олігархів. І вони змушені страждати, розсікаючи місто на однотипних «ауді» й «порше», оскільки й «бентлі» вже моветон.
От і зараз Ігор Вікторович дивився на доньку й розумів, що його фантазія