Білий зуб. Джек Лондон. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Джек Лондон
Издательство:
Серия:
Жанр произведения: Зарубежная классика
Год издания: 1906
isbn: 978-966-03-6976-4
Скачать книгу
на відбитки широких лап, які бачив уранці. Сліди йшли в тому ж напрямі, де була й печера, і за кожним закрутом річки він сподівався зустріти невідомого звіра.

      Висунувши голову з-за скелі, де річка круто завертала, він бистрим оком угледів щось таке, що враз присів. Там був той звір, що залишив сліди, – величезна самиця-рись. Вона так само, як і він кілька годин тому, лежала, причаївшись, перед туго згорнутим клубком колючок. Якщо до того вовк скрадався, як тінь, то тепер він, наче привид тіні, обійшов навколо нерухому німу пару, щоб опинитися з завітряного боку від неї.

      Поклавши коло себе птаха, він заліг у снігу і крізь хвою низькорослої сосни стежив за грою не на життя, а на смерть. Завмерлі у чеканні рись і дикобраз однаково хотіли жити. І така курйозна була їхня гра! Змагаючись за життя, одному треба було з’їсти другого, а другому опинатися, щоб його не з’їли. Старий одноокий вовк, приникши у своєму захистку, теж узяв участь у змаганні. Він сподівався, що примхливе щастя допоможе і йому урвати добрий кусень м’яса, так нині потрібний йому.

      Минуло півгодини, спливла й година. Ніщо не змінилося. Шпичастий клубок лежав непорушно, мов камінь. Рись застигла, як вирізьблена з мармуру. Старий вовк неначе вмер. А справді усі троє були напружені до болю і ніколи ще життя в них не буяло так потужно, як тепер, коли вони здавалися заціпенілими.

      Раптом Одноокий посунувся і ще пильніше придивився до звірів. Щось сталося. Дикобраз, мабуть, подумав, що ворог відступив. Поволі, обережно почав він розгортати свій неприступний панцер. У нього не ворухнулося ніяке передчуття. Помалу-малу колючий клубок розпростувався й витягався. В Одноокого аж вогко стало в роті і покотилася слина. Живе м’ясо слалося перед його очима, немов само просилося в пащу.

      Дикобраз майже зовсім розгорнувся, як раптом помітив ворога. У ту ж мить рись ударила його. Удар той був швидкий як блискавка. Лапа з твердими зігнутими кігтями рвонула ніжний живіт дикобраза і вмить відсмикнулася. Коли б дикобраз розгорнувся до кінця або не вгледів ворога за якусь чверть секунди до нападу, лапа була б неушкоджена. А так він устиг одним змахом хвоста загнати в неї свої гострі голки.

      Усе якось сталося враз – удар, ще один удар у відповідь, одчайдушний зойк дикобраза, верещання здоровенної кішки від болю і подиву. Одноокий аж підвівся від хвилювання, прищулив вуха і витяг тремтячий хвіст. Рись розлютувалась. У нестямі вона кинулася на звіра, що заподіяв їй біль. Але дикобраз, стогнучи й виючи, вибиваючись з останніх сил, щоб згорнути своє напіврозірване тіло в неприступний клубок, ще раз шмагнув її хвостом. Величезна кішка знову заверещала від болю й подиву. Вона відскочила назад і зачхала. Ніс у неї був так густо утиканий колючками, мов якась дивовижна подушка для шпильок. Щоб спекатися жалких стріл, вона чухала морду лапами, встромляла її в сніг, терлася нею об сучки й гілки. Не тямлячи себе від муки й жаху, вона металася й скакала, як скажена.

      Рись довго ще чхала й одчайдушно била обрубкуватим хвостом. Нарешті вона