Якби було що їсти, любов і боротьба набрали б сили і зграя розпалася б. Але становище її було тяжке. Вовки виснажилися від нескінченної голоднечі й бігли не так швидко, як звичайно. Позаду шкутильгали найкволіші – старі й малі. Спереду бігли найдужчі. Усі вони були подібні скоріше на скелети, а не на живих вовків. Але, крім тих, що кульгали в хвості, тварини рухалися легко й бадьоро. Здавалося, що в їхніх м’язах таїлася невичерпна енергія. За кожним скороченням сталевого мускула йшло друге, третє, і так без кінця-краю.
За той день вовки пробігли багато миль. Вони бігли цілу ніч. Другий день застав їх теж у дорозі. Ніде не видно було і знаку життя. Тільки вони рухалися серед недвижного простору. Тільки вони були живі й шукали ще живих істот, щоб їх пожерти й жити далі.
Вони зробили кілька перевалів, спустилися в долину й перебрели багато маленьких річок. Нарешті за своє довге невпинне шукання вони дістали нагороду. Вони натрапили на лосів.
Першою їхньою здобиччю був великий лось-самець. Це було життя. Це було м’ясо, якого не охороняло ні таємниче полум’я, ні вогняні стріли. Вони добре знали, що таять у собі роздвоєні копита й гіллясті роги, але на цей раз забули властиву їм обачність і терпіння. Бій був жорстокий і нетривалий. Вони оточили лося з усіх боків. Він шматував їх і трощив їм голови спритними ударами сильних копит. Нещадно м’яв їх і кришив могутніми рогами, топтав у сніг. Але однаково він був засуджений на смерть. Вовчиця люто вчепилася йому в горло, з усіх боків у нього вп’ялися зуби хижаків. Він ще опинався й завдавав їм останніх ударів, а вони вже їли його живцем.
Ось де можна було наїстися! Лось важив понад вісімсот фунтів. Тож на кожного з сорока вовків припадало по двадцять фунтів м’яса. Витримавши гідний подиву піст, вони показали й дивовижний апетит, і невдовзі від розкішного дужого створіння залишилося тільки трохи розкиданих кісток.
Звірота тепер спочивала й відсипалася. Понабивавши собі животи, молоді самці день-у-день сварилися й гризлися, і зграя почала розбігатися. Голоднеча минула. Дичини в цьому краї було вдосталь. Вовки ще полювали гуртом, але були обережні. Натрапивши на невеличке стадо лосів, вони переймали або важкотілу самицю або старого понівеченого самця.
І ось одного дня зграя розпалася на дві і розбіглась у різні боки багатого краю. Вовчиця з молодим вожаком, що біг ліворуч від неї, і з старим Однооким, що біг праворуч, повели свою частину зграї на схід, до річки Мекензі і далі, до озер. Але з кожним днем їхній гурт зменшувався. Вовки розбивалися на пари – самець із самицею. Гострі зуби суперника раз-по-раз відганяли геть якого-небудь одинокого вовка. Зрештою вовчиця,