Після ланчу діти підвелися й пішли шукати свого водія, який їв на кухні разом з власником готелю та його дружиною. Це були його давні друзі.
– Я чув, ви прямуєте до Окаянної гори, – сказав, підводячись, власник готелю. – Будьте там обачними!
– Окаянна! – повторив Джуліан. – Це назва пагорба, на якому знаходиться Вершина контрабандистів?
– Авжеж, так його називають, – відповів власник готелю.
– А чому він так називається? – запитала Енн. – Яка кумедна назва! Невже, коли це місце ще було островом, туди висилали людей, яких відцурались?
– О ні. За давніх часів розповідали, що гора колись височіла на березі, – відповів власник готелю. – Але на ній жили погані люди, й один святий, розсердившись на них, пожбурив її в море, й утворився острів.
– І тому гору назвали Окаянною, – сказав Дік. – Але, можливо, на острові справи покращились, бо море відтак відступило й до пагорба можна пройти по суші, еге ж?
– Авжеж. Є одна гарна дорога, – відповів власник готелю, – але ні в якому разі не ходіть убік, як підете пішки! Болото умить затягне, якщо ви зайдете на мочари!
– Схоже, це надзвичайно цікава місцевість, – сказала Джорджа. – Вершина контрабандистів на Окаянній горі! І до неї – одним одна дорога!
– Час їхати далі, – зауважив водій, поглянувши на годинник. – Ваш дядько сказав, що вам слід встигнути туди до підвечірка.
Діти знову посідали до автівки, і Тіммі по їхніх ногах заліз і вмостився Джорджі на колінах. Він був завеликий і заважкий, щоб лежати у неї на колінах, але часом, коли дуже заманеться, він таки умощувався, а Джорджі не вистачало духу його прогнати.
Вони рушили. Енн заснула, інші теж задрімали. Монотонно буркотів двигун. Замжичило, і журба огорнула краєвид.
За деякий час водій обернувся і звернувся до Джуліана:
– Ми під’їздимо до Окаянної гори. Незабаром суходіл закінчується, й дорога піде по багнах.
Джуліан розбудив Енн. Усі прилинули до вікон в очікуванні. Але побачене розчарувало їх! На болотах лежав туман! Він був непроникний, і видно було лише дорогу попереду, понад болотами. А крізь рідкісні розриви туману обабіч дороги виднілися лише похмурі багнища.
– Будь ласка, зупиніться на хвилинку, – попросив водія Джуліан. – Мені хочеться трохи краще розглянути ці болота, які у нас називають маршами.
– Добре, але тільки не зіходьте з дороги, – застеріг водій, зупиняючи машину. – І собаку не випускайте. Якщо пес побіжить з дороги на марші, то більше його не побачите.
– Чому не побачимо? – запитала Енн, зробивши круглі очі.
– Мається на увазі, що болото миттєво його затягне, – пояснив Джуліан. – Закрий його в машині, Джорджо.
Тому Тіммі, попри його обурення, закрили в автівці. Він шкрібся лапами об дверцята й намагався визирнути у вікно. Водій повернувся до нього і спробував заспокоїти:
– Усе гаразд. Вони незабаром повернуться, друзяко.
Але Тіммі не припиняв скиглити до самого повернення дітей. Він бачив, як вони підійшли