– Я буду не сама, – зауважила Джорджа. – Зі мною буде Тіммі.
Друзі умовляли її, але вона їх не слухала.
– Дайте мені спокій, – нарешті сказала Джорджа. – Я хочу подумати. Чим ми поїдемо до Вершини контрабандистів і де це? Якою дорогою поїдемо?
– Поїдемо автівкою, Вершина контрабандистів – трохи далі узбережжям на північ, тож, напевно, нас повезуть прибережною дорогою, – відповів Джуліан. – А що, Джорджо?
– Не став зайвих питань, – відповіла Джорджа.
З кімнати вона вийшла разом з Тіммі. За нею ніхто не пішов. Коли Джорджа в лихому настрої, краще її не чіпати.
Тітка Фенні почала складати дитячі речі, хоча добути щось із кімнати дівчат було неможливо. Невдовзі Джорджа повернулася, але Тіммі з нею не було. Вона повеселішала.
– Де Тим? – одразу поцікавилася Енн.
– Десь гуляє, – відповіла Джорджа.
– Ти їдеш з нами, Джорджо? – запитав Джуліан, дивлячись на неї.
– Так. Я вирішила їхати, – сказала Джорджа, чомусь уникаючи дивитися Джуліанові в очі.
А він собі подумав: «Чого б то пак?»
Тітка Фенні роздала всім підобідок, а незабаром по них приїхала велика автівка. Діти посідали в неї, дядько Квентін звелів передати чимало звідомлень панові Ленуару, а тітка Фенні розцілувала усіх на прощання.
– Сподіваюся, ви гарно відпочинете у Вершині контрабандистів, – сказала вона. – Будь ласка, як приїдете, одразу напишіть мені й про все розкажіть.
– А з Тіммі ми не попрощаємося? – запитала Енн, з подивом дивлячись на Джорджу, яка ніби зовсім забула про пса. – Джорджо, ти поїдеш, не попрощавшись із друзякою Тіммі?!
– Усе, годі! – мовив дядько Квентін, боячись, що Джорджа щось раптом утне. – Рушайте, водію! Заводьте. Тільки, будь ласка, не їдьте надто швидко.
Махаючи руками і щось вигукуючи, діти від’їхали від Кирін-котеджу. Вони з сумом озирались на розвалений деревом дах. Та головне, що їх не повернули до школи. Вони повеселішали, коли почали думати про Смоляного і його домівку з дивною назвою Вершина контрабандистів.
– Вершина контрабандистів! Звучить невимовно хвилююче! – сказала Енн. – Я цілком можу собі уявити старовинний будинок на вершині пагорба. Подумати тільки, що колись це був справжній острів. Цікаво, чому море відступило, залишивши по собі болота.
Джорджа деякий час мовчала, поки автівка мчала по дорозі. Друзі пару разів поглянули на неї, але вирішили нарешті, що вона журиться за Тіммі. Однак вигляд у неї був не дуже сумний.
Автівка заїхала на вершину пагорба, а тоді помчала в долину. В долині Джорджа нахилилася вперед і торкнулася руки водія.
– Будь ласка, зупиніться на хвильку. Нам тут треба декого підібрати.
Джуліан, Дік та Енн витріщилися на неї з подивом. Водій, теж дещо здивований, пригальмував. Джорджа відчинила дверцята й голосно свиснула.
Щось