– А хто живе в будинку он там нагорі? – запитав Джеррі.
– Панна Розмарі та панна Еллен Вест, – відповіла Нан. – Ми з Ді цього літа братимемо уроки музики в панни Розмарі.
Уна дивилася на щасливих двійнят сповненим туги поглядом, який, однак, був надто ніжним для заздрощів. Ох, якби ж і вона могла брати уроки музики! То була одна з мрій її маленького потайного життя. Та нікому таке навіть на думку не спадало.
– Панна Розмарі дуже мила й завжди гарно вдягається, – сказала Ді. – А волосся в неї кольору мелясової цукерки, – задумливо додала вона, бо, як і мати, ніяк не могла змиритися з кольором своїх кіс.
– Мені й панна Еллен подобається, – мовила Нан. – Вона завжди пригощала мене цукерками, коли приходила до церкви. Але Ді вона лякає.
– У неї такі чорні брови й такий грубий голос! – пояснила Ді. – О, як же її боявся Кеннет Форд, коли був малим! Мама розповідала, буцім першого разу, коли пані Форд привела його в неділю до церкви, там була панна Еллен, і сиділа вона прямо за ним. Побачивши її, Кеннет одразу ж почав кричати й кричав так доти, доки пані Форд його не вивела.
– А хто така пані Форд? – зацікавлено спитала Уна.
– О, Форди тут не живуть. Вони приїжджають лише влітку, а цього літа не приїдуть. Вони живуть у тому маленькому будиночку на узбережжі біля гавані, де колись мешкали мама з татом. Хотіла б я, щоб ви побачили Персіс Форд. Вона така гарна, хоч картину з неї пиши.
– Я чула про пані Форд, – втрутилася Фейт. – Берті-Шекспір Дрю розповідав мені про неї. Чотирнадцять років тому вона вийшла заміж, і її чоловік був мертвий, а тоді воскрес.
– Нісенітниці, – сказала Нан. – Усе було зовсім не так. Берті-Шекспір ніколи не може нічого до пуття розповісти. Я знаю всю історію й колись вам її переповім, але не зараз, бо вона дуже довга, а нам уже пора додому. Мама не хоче, щоб ми допізна засиджувалися надворі в такі росяні вечори.
Тим часом за пасторських дітей не хвилювався ніхто. Тітка Марта вже спала, а сам пастор досі був надто поглинутий міркуваннями про безсмертя душі, щоб пам’ятати про смертність тіла. Але юні Мередіти також пішли додому, а в головах у них вже поставали мрії про веселі прийдешні часи.
– Гадаю, у Веселковій Долині навіть гарніше, ніж на цвинтарі, – сказала Уна. – А ще я просто обожнюю любих Блайтів. ТАК добре, коли можеш когось полюбити, адже часто в тебе просто НЕ ВИХОДИТЬ. Минулої неділі під час проповіді тато сказав, що ми повинні любити всіх. Але як? Як можливо полюбити пані Дейвіс?
– О, тато просто сказав так за кафедрою, – безтурботно відказала Фейт. – У нього забагато здорового глузду, щоб насправді так думати.
Юні Блайти пішли до Інглсайду – усі, окрім Джема, який вислизнув на кілька хвилин й подався в дальній закуток Веселкової Долини. Там росли конвалії, а Джем ніколи не забував назбирати букет для мами, поки вони ще цвіли.
V. Пришестя