– З вигляду вони мені сподобалися, – мовила Фейт. Пасторські діти були на станції того дня, коли приїхали молодші Блайти. – А ОСОБЛИВО мені сподобався Джем.
– У школі кажуть, що Волтер – справжнє дівчисько, – сказав Джеррі.
– Я в це не вірю, – відповіла Уна, яка вважала Волтера дуже вродливим.
– Ну, зате він пише вірші. Минулого року він здобув нагороду за свій вірш – про це мені розповів Берті-Шекспір Дрю. Мати Берті думала, що нагорода мала дістатися ЙОМУ, бо ж у нього таке ім’я, але Берті сказав, що, хоч як би його не назвали, він не зміг би писати вірші навіть для порятунку своєї душі.
– Гадаю, ми познайомимося з ними, як тільки вони почнуть ходити до школи, – замислено мовила Фейт. – Сподіваюся, дівчата виявляться хорошими. Бо більшість тутешніх дівчат мені не подобаються. Навіть ті, що здаються милими й приємними, – такі мляві й капризні! Але двійнята Блайт виглядають веселими. Я гадала, що двійнята завжди схожі одне на одного, а вони – різні. Думаю, рудоволоса буде наймилішою.
– Мені сподобалась їхня мама, – зітхнула Уна. Уна заздрила дітям, які мали маму. Їй було лише шість, коли її мати померла, та в неї залишилися дуже дорогоцінні спогади, які вона плекала у своїй душі, наче скарби, – спогади про обійми в сутінках, ранкові ігри, люблячі очі, ніжний голос і найсолодший, найвеселіший сміх.
– Кажуть, вона не така, як інші люди, – сказав Джеррі.
– Пані Еліот каже, що це тому, що вона так ніколи й не виросла, – пояснила Фейт.
– Але ж вона вища за саму пані Еліот!
– Так, так, але в душі – пані Еліот каже, що пані Блайт у душі – досі маленька дівчинка.
– Що це так пахне? – перебив Карл, принюхуючись.
Тепер вони всі почули цей запах. Найприємніший у світі запах линув у спокійному вечірньому повітрі з невеличкої лісистої долини за пагорбом, на якому стояв дім пастора.
– Від цього запаху мені хочеться їсти, – сказав Джеррі.
– А в нас на вечерю був тільки хліб із мелясою, а на обід – наша холодна «одноманітність», – жалібно мовила Уна.
Тітка Марта мала звичку на початку тижня варити великий шматок баранини й подавати її кожного дня – холодну й жирну, – аж доки вона не закінчувалася. Цій страві Фейт у хвилину натхнення дала ймення «одноманітність», і відтоді в пасторському домі її незмінно називали лише так.
– Ходімо подивимося, звідки долинає цей запах, – сказав Джеррі.
Вони усі підвелися, весело, ніби маленькі цуценята, пробіглися галявиною, перелізли через паркан і помчали вниз по вкритому мохом схилу, слідуючи за тим принадним запахом, що з кожним кроком ставав дедалі сильнішим. За кілька хвилин вони захекано спинились у святая святих Веселкової Долини, де юні Блайти саме збиралися проказувати молитву й приступати до їжі.
Пасторські діти сором’язливо