– Ой, як то файно звучить! Хотілося б, але…
– Ніяких «але». Я знаю, ти зараз думаєш «А хто хлопцям вечерю зварить?»
– Не зовсім. Енн Корделія може приготувати хлопцям вечерю не гірше, аніж я, а їй лише одинадцять, – гордо промовила Діана. – Зрештою вона й так збиралася готувати. А я хотіла піти до Товариства допомоги жінкам, але піду з тобою. Це буде наче здійснення мрії. Знаєш, Енн, я багато вечорів сиділа собі й уявляла, що ми знову маленькі дівчиська. А вечерю я візьму нам в дорогу.
– І ми її скуштуємо в садку Естер Ґрей… Садок Естер Ґрей ще ж на місці, так?
– Здається, – з ноткою сумнівів відповіла Діана. – Я ніколи туди не ходила, відколи вийшла заміж. Енн Корделія вивчає багато місцин, але я завжди її застерігаю не відходити надто далеко від дому. Вона обожнює бродити лісами, а одного дня я нагримала на неї, бо вона говорила сама до себе в садку. А вона мені сказала, що говорила не сама до себе, а до квіткових духів. Пам’ятаєш, ти їй на дев’ятиріччя надіслала іграшковий чайний сервіз із крихітними бутонами троянд? Вона жодного шматочка не розбила… така обережна. Використовує сервіз, тільки коли до неї на чай приходять Троє Зелених Ельфів. А я й слова не можу з неї витягнути, хто ж вони такі. Частенько я переконуюся, Енн, що вона більше схожа на тебе, аніж на мене.
– Можливо, «та що ім’я, назви хоч як троянду, не зміниться в ній аромат», як казав Шекспір[1]. Не сердься на вигадки Енн Корделії, Діано. Мені завжди так шкода дітей, які не проводять кілька років дитинства в чарівних світах.
– Наш викладач тепер – Олівія Слоан, – вагаючись, розповіла Діана. – Знаєш, вона тепер здобула ступінь бакалавра, а пішла викладати до школи, щоб бути ближче до мами. Вона каже, що дітям потрібно показувати реальний світ.
– І тепер я маю слухати, як ти переповідаєш мені всякі Слоанітниці, Діано Райт?
– Ні… ні… НІ! Вона мені анітрохи не подобається. Вона завжди витріщається своїми голубими очиськами, як уся її сімейка. Я не притлумлю мрій Енн Корделії. Вони милі… як і твої колись. Думаю, у житті вона ще не раз зіткнеться з «реальним світом».
– Тоді усе вирішено. Я спущуся до Зелених Дахів приблизно о другій, ми вип’ємо червоного смородинового вина Марілли (вона досі його робить, всупереч волі пастора й пані Лінд), просто щоб ми трішки побісилися.
– Пам’ятаєш той день, коли ти мене підсадила на це винце? – захихотіла Діана, яка могла стерпіти слівце «побіситися», тільки якщо воно лунало з вуст Енн. Усі знали, що Енн мала на увазі. То був просто її стиль.
– Завтра буде справжнісінький день спогадів, Діано. Ну… не буду тебе затримувати, ось і Фред на своїй колясці. У тебе миле платтячко.
– Фред змусив мене придбати нове до весілля. Думала, то нам не по кишені, ми ж щойно побудували нову стайню, але він сказав, що не дозволить, аби його дружина виглядала так, наче з вигнання повернулася. Навіть на вулицю не пустить, якщо хтось виглядатиме хоч трішечки краще, ніж його