– Так що, жодної допомоги немає? Ні?
– Так, але той, хто може вилікувати її, це – лише Абнер Барах.
– Він мусить прийти, – вигукнув Теллер Гершман, – якщо він врятує Менуху, я віддам її йому за дружину. Бог покарає мене, земля відкриється, і вогонь пекла поглине мене, якщо я цього не зроблю; та якщо він не врятує її, то й не отримає її.
– Ви розумна людина, – відповів Біненфельд із гіркою посмішкою, – якщо він не врятує Менуху, якщо вона помре, Абнер не зможе взяти її за дружину.
– Я вже зовсім спантеличений, – зітхнув Теллер Гершман.
Біненфельд одразу відправив телеграму Абнеру, і коли вечірня зоря принесла втішну звістку про те, що «довгий день» закінчився, що Бог примирився з народом Ізраїлю, він і Абнер увійшли до кімнати Менухи.
– Що ж, Менухо, – весело сказав Біненфельд, – чи бажаєш ти одужати саме зараз?
– Ти не бажаєш? – підхопив далі лікар. – Стривай, я хочу призначити тобі ліки, які негайно допоможуть і ти залюбки вживатимеш їх.
Він сів за письмовий стіл, де Менуха писала послання Абнеру в своєму сумному щоденнику, і вклав туди рецепт:
– Ось!
Менуха прочитала: «Рецепт. З ранку до ночі ціле життя разом з Абнером Барахом». Тепер вона знов усміхалася, але вже не сумно, а щасливо.
– Він мусить стати твоїм чоловіком, – вигукнув Теллер Гершман, – але тільки, якщо зможе врятувати тебе.
– Бачиш, ти повинна одужати, – додав Біненфельд, – ти бажаєш цього, чи так і залишишся впертим, неслухняним дитям?
– О, я вже одужала! – прошепотіла Менуха та ніжно поглянула на Абнера, котрий стояв перед нею навколішках і цілував її руки. І вона справді одужала завдяки мистецтву двох лікарів і завдяки тим солодким, цілющим лікам кохання, котрі повертають еліксир життя безнадійно хворим серцям.
Коли знову настала весна, чарівна дівчина розквітнула, а до літа вона стала дружиною Абнера і збудувала своє маленьке затишне гніздечко в Будапешті посеред його скелетів, ліків та інструментів.
Трагедія Трояндової алеї. Голландія
Єврейське кохання. – Пурим[4]. – Торгівля
Трояндова алея в невеличкому голландському містечку, певно, зобов’язана своєю назвою іронії долі. Найімовірніше, ви виявите тут який-небудь інший запах, ніж пахощі кущів троянд. Провулок був настільки вузьким, що у домівках навпроти можна було майже потиснути руку, а всі старі будинки були такими високими, що на вулиці не потрапляло сонячне проміння. Обабіч були лише маленькі темні крамнички, в яких продавалося все мислиме і немислиме, а товари розсипалися вздовж Трояндової алеї. Усі ці тюки та діжки наповнювали повітря бридким запахом вогкості та плісені, жиру, оселедців, шкіри та хутра.
Тут протягом багатьох років одна проти одної стояли дві невеличкі крамнички. У кожній з них продавалися ті самі товари,