Все це потрібно було записати, йому потрібно було в усьому зізнатися. Коли на жінку впало світло від лампи, Вінстон несподівано для себе зрозумів, що вона стара. Макіяж був нанесений на її обличчя так густо, що воно було схоже на порцелянову маску, яка ось-ось трісне. Її волосся було сивим, але найжахливішою деталлю було те, що коли вона відкрила рот, там не було нічого, крім пустоти. У неї зовсім не було зубів.
Він нервово написав тремтячою рукою:
«Коли я побачив її при світлі, вона була геть старою жінкою, їй було щонайменше років п'ятдесят. Але це мене не зупинило, і я зробив те, за чим туди прийшов».
Він знову натиснув пальцями на повіки. Нарешті він це записав, але це не подіяло, терапія не спрацювала. Бажання лаятися та кричати зараз було як ніколи сильним.
Розділ 7
Вінстон писав, що якщо і є надія, то лише на пролів.
«Лише на них вся надія, бо тільки серед них, у цій величезній інертній масі, яка, до речі, становила 85 % населення Океанії, одного дня може зародитися сила, здатна знищити Партію. Партію неможливо було розвалити зсередини. Її вороги, якщо такі були, просто були позбавлені можливості згрупуватися або навіть ідентифікувати один одного. Навіть якщо легендарне Братство й існувало, то було дуже малоймовірно, що його члени коли-небудь збиралися у кількості більшій, ніж двоє чи троє. Для них погляд очі в очі, легка зміна тону голосу, сказане пошепки слово вже було проявом бунту. Але пролам, якби тільки вони могли якимось чином усвідомити свою силу, не потрібна була б навіть якась змова. Їм потрібно було лише встати і здригнутися, як кінь, який струшує з себе мух. Якби вони захотіли, вони могли б уже завтра вранці рознести Партію на друски. Звичайно, рано чи пізно їм без сумніву спаде це на думку! І все ж…!»
Він згадав, як одного разу йшов по багатолюдній вулиці, і жахливий крик сотень жіночих голосів пролунав з провулка попереду. Це був грізний крик гніву та відчаю, гортанне, гучне «О-о-о-о!», яке гуло, наче сигнал поїзда, що суне прямо на вас. Його серце мало не вискочило з грудей. «Почалося!» – подумав він. «Бунт! Проли нарешті вирвалися на свободу!» Коли він дістався місця, звідки лунав шум, то побачив натовп з двохсот або трьохсот жінок, які штовхалися біля прилавків на ринку. Обличчя їх такими трагічними, ніби вони були приреченими пасажирами потопаючого корабля. Але вже наступної миті загальний відчай переріс у цілу купу дрібних індивідуальних сварок. Виявилося, що в одному з прилавків продавалися бляшані каструлі. Так, вони були жахливої якості, але дістати хоч якісь каструлі завжди було важко. А тепер навіть найкволішу каструлю взагалі ніде не можна було дістати. Щасливі власниці останніх екземплярів, яких зараз усі штовхали і били, намагалися втекти зі