Якби вовк був здоровий – мабуть, було б легше. Але думка про те, що він стане за їжу для цієї огидної напівмертвої істоти, була йому противна. Він став розбірливий. Він знову почав галюцинувати, і проблиски свідомості ставали все рідшими і коротшими.
Одного разу він прокинувся від сопіння біля самого його вуха. Вовк ніяково відскочив, втрачаючи рівновагу і падаючи від слабкості. Це було безглуздо, майже смішно, але аж ніяк його не бавило. Втім, він не боявся. Йому було вже не до цього. Але думка його залишалася ясною, і, лежачи, він обмірковував становище. Корабель був не більше як за чотири милі від нього. Він бачив його виразно, протерши очі для того, щоб змахнути туман на них. Він бачив також вітрило невеликого човна, що прорізував воду блискучого моря. Але йому вже не проповзти цих чотирьох миль! Усвідомлення цього давало йому свого роду спокій. Він знав, що не може проповзти навіть і однієї милі. І все ж він пристрасно хотів жити. Було б безглуздо померти після всього того, через що він пройшов! Він не міг примиритися з такою долею. Вмираючи, він відмовлявся померти. То було явне безумство: перебуваючи в пазурах смерті, він кидав їй виклик і вступав з нею в рішучу сутичку!
Він закрив очі і став ретельно збиратися з силами, намагаючись не віддаватися смертельній слабкості, яка поступово охоплювала – подібно наростаючому припливу – всю його істоту. Ця смертельна втома була справді схожа на морський приплив. Вона рухалася, наближалася і поступово затоплювала свідомість. Іноді він відчував себе майже затопленим нею, і йому вдавалося осилювати безпам'ятство тільки моментами. В результаті якогось дивного душевного процесу воля його напружувалася і він міг чинити опір забуттю, яке наздоганяє його.
Терпіння вовка вражало. Але не менш вражаючим було терпіння людини. Протягом половини дня він лежав без руху, борючись із забуттям. Часом томління наростало в ньому, і він знову починав галюцинувати. Але весь час – і наяву і в напівзабутті – він прислухався до хрипкого дихання поблизу себе.
Раптом він перестав його чути. Він повільно прокинувся від сну і відчув, що чийсь язик лиже його руку. Він чекав. Зуби, схопили його тіло, повільно стискалися; тиск їх поступово збільшувався. Вовк напружував останні сили, щоб встромити зуби у здобич, яку він так давно чекав. Але людина теж довго чекала, і укушена рука схопила вовка за щелепу. Повільно – вовк ледь-ледь боровся, а рука слабо його тримала – інша рука теж потягнулася, щоб схопити звіра. За кілька хвилин людина всією своєю вагою перекинулася на звіра. Руки були занадто слабкі, щоб задушити вовка, але він притиснувся обличчям до пухнастого горла, і рот його був повний вовни. За півгодини людина відчула в своєму горлі якийсь теплий струмінь. Це не було приємно… немов розтоплений свинець вливався йому до шлунка. Він ковтав, напружуючи всю свою волю. Потім він перекинувся на спину і заснув.
На борту китобійного судна «Бедфорд» перебувала наукова експедиція. З палуби хтось помітив на березі