Червоне сонце продають на ярмарку в горлицях…
О, цей ранковий горлицький двірець
Вражає квітами й вістями до нестями.
І кожен напис, кожен папірець
Тремтять на вітрі днями та ночами.
А на горі – відімкнутий костьол,
За ринком – з водами солодкими кав’ярня.
Канапки з кав’яром; у кельнера камзол
На тлі шпалер виходять досить гарно.
За цісаря, за графа й короля
Була тут теж кав’ярня вирлоока.
Там зупинявсь з півшляху до села
Юнак Антонич, їдучи з Сянока.
Попівни, оксамитні плюмажі,
З околиць незугарні посторонки,
Потоцького підтягнуті пажі,
Блакитний гуркіт краківської конки —
Се не цікавило. В той день гудів базар,
Гуральська одіж, кучми та чугані;
З вузеньких нив
На продаж – божий дар…
Достиглий овоч – сонце на майдані.
А крейцери? Хіба діждуть пощади?!
Хто губить слід на броді, на ріці?
На захід – Бескид, а на схід – Бещади.
Червоне сонце тулиться д’щоці…
«Біжить осіннє язичіє…»
Антоній гр. Бескид
Губернатор Підкарпатської Русі
Біжить осіннє язичіє
Осіннє язичіє чую.
Лементує за Ужем,
Півні борсаються у вогняній сварі.
Лементує радісно, без особливих суджень…
А що пану Бескиду на Кальварії?!
Йому і радісно, а тим паче, тужно
Під прощаючим гріх на язичії надписом,
А в когось на серці сліди від мотузки
І гумових пальць кримінальні записи.
Губернаторе, чи титул заслужений
На русинській крові? Пусті резони.
Як не стерли дощі та зірки примружені
Грішне слово з каменю. Аж душа холоне.
Українською мовою, українською мовою,
Губернаторе, дихаю я, на рідній вчусь,
А ваш підопічний з головою дубовою
Писав на язичії «Підкарпатська Русь».
За нашим загарбницьким підтриманим звичаєм
Осквернити цю землю забагалось комусь.
Хіба на ялиннім зеленім язичії
Гомонить Підкарпатська оновлена Русь.
МІСЦИНА
Невже це маски – листя й павутиння?
Літературний Ужгород – німий…
Непомічена майне пора осіння:
Знесе до річки чорторий!
Й тоді дощам привілля та потіха,
Тоді поетам грітись біля кав.
Сумний вершок волоського горіха,
В Невицькім лісі гойкає зуав.
Що чинять села? Не прядуть. Не шиють!
Маржину напувають і квити.
Й по селах тих якось поети жиють,
Не відцуравшись туги й самоти.
Покірно гній вони вносять зі стайні
У яворовій пишній маяті?!
Поети в центрі. Ні, вони не крайні,
Ні при буденщині. При гойнім спожитті.
Най хтось ховає в муфточку каштанчик,
Хай