– Годі! – гримав він. – Чи можлива така дурість: помирати від того, що листя падає з проклятого плюща! Вперше чую! Ні, не бажаю позувати для вашого ідіота-відлюдника. Як ви дозволяєте їй забивати голову такою нісенітницею? Далебі, бідна маленька міс Джонсі!
– Вона дуже хвора і слабка, – сказала Сью, – і від лихоманки їй вступають у голову різні хворобливі фантазії. Дуже добре, містере Берман, – Якщо ви не хочете мені позувати, то й не треба. Проте, все ж думаю, що ви гидкий старий… гидкий старий базікало.
– Отакої, справжня жінка! – залементував Берман. – Хто сказав, що я не хочу позувати? Йди. Я йду з вами. Півгодини я тобі торочу, що хочу позувати. Бігме! Тут зовсім не місце хворіти такій гарній дівчинці, як міс Джонсі. Колись я напишу шедевр,і ми всі поїдемо геть звідси. Так, так!
Джонсі дрімала, коли вони піднялися нагору. Сью спустила штору аж до підвіконня і зробила Берману знак пройти в іншу кімнату. Там вони підійшли до вікна і з острахом подивилися на старий плющ. Потім перезирнулися, не кажучи ні слова. Йшов холодний, затятий дощ навпіл зі снігом. Берман у старій синій сорочці сів у позі золотошукача-відлюдника на перевернутий чайник замість скелі.
На інший ранок Сью прокинулась після короткого сну і побачила, що Джонсі не зводить тьмяних, широко розкритих очей зі спущеною зеленої штори.
– Підніми її, я хочу подивитися – – пошепки скомандувала Джонсі.
Сью втомлено підкорилася.
І що ж? Після зливи і дошкульних поривів вітру, що не вгамовувалися всю ніч, на цегляній стіні ще виднівся один листок плюща – останній! Досі темнозелений біля стеблинки, але зубчасті краї вже торкнула жовтизна тління і розпаду, поза тим, він хоробро тримався на гілці за двадцять футів від землі.
– Це останній, – сказала Джонсі. – Я думала, що він неодмінно впаде вночі. Я чула вітер. Він впаде сьогодні, тоді помру і я.
– Та боже збав! – вимовила Сью, схиляючись втомленою головою до подушки. – Подумай хоча б про мене, якщо не хочеш думати про себе! Що буде зі мною?
Але Джонсі не відповідала. Душа, яка лаштується відбути в таємничий, далекий шлях, стає чужою всьому на світі. Хвороблива фантазія заволодівала Джонсі все сильніше, разом з тим, як одна за одною рвалися всі ниточки, що пов'язували її з життям і людьми.
День минув, і навіть у сутінках вони бачили, що самотній лист плюща тримається на своїй стеблинці на тлі цегляної стіни. А потім, як настала темрява, знову здійнявся північний вітер, і дощ безперервно стукав у вікна, скочуючись з низької голандської покрівлі.
Щойно розвиднілося, нещасна Джонсі звеліла знову підняти штору.
Листок плюща досі залишався на місці.
Джонсі довго лежала, дивлячись на нього. Потім покликала Сью, яка розігрівала для неї курячий бульйон з допомогою газового пальника.
– Я була поганим дівчиськом, Сьюді – – сказала Джонсі. – Мабуть, цей останній лист залишився на гілці для того, щоб переконати мене, яка я була бридка.