– Го-го! Чого це ти так пізно? Не Орися приспала? Я вже й бичків напоїв, і фураж одержав, а тебе все нема та й нема.
– Роби своє діло.
– О, чого це ти такий сердитий? Цигани приснились?
– Моняйся швидше, бо, доки ми цими рисаками до Вишневого доплуганимося, сонце впівдуба стане.
– Стій! Крутиш головою, як баба Дрецарка, – лаяв Марко рябого вола, що не хотів давати шиї в ярмо.
– Вчора був на мосту на вулиці. – Голос у Марка зробився змовницьким, з хитринкою. – Орися крутилася біля Сергія Золотаренка, як тічкуюча лисиця. Так очима на нього і стриже. Їй-право. Я питаю: «А де ж Тимко? Чого це ви нарізно?» А вона каже…
Тимко вирвав із ярма занозу, в два стрибки опинився біля Марка. Той шустро відскочив убік і, знявши гостроверху шапчину, низенько поклонився:
– Спасибі батькові та матері, що викохали такого дурнопупа. Щирий товариш йому правду говорить, а він як той черкес, що за кинджал хапається.
– Вони кудись ходили вдвох?
– Кинь занозу, тоді скажу.
Тимко швиргонув занозу на землю, вона вдарилася об війя і глухо дзенькнула.
– Нікуди вони не ходили, це я тобі набрехав. От свята правда. А те, що Орися на вулиці була, то хоч і хлопців поспитай. Цілий день на місяць вила з нудьги. Тебе там шукала. Істинно.
– Годі брехати. Рушаймо. У тебе є батіг? Бо це такі верблюди, що, доки доженемо, – похрипнемо.
Марко, щоб не нести всю дорогу торбину з харчами, примотузив її бикові до рога.
Ще було зовсім темно, коли вони вибралися за Троянівку. В Заячій балці кроків за сто попереду гострозорий Марко помітив биків, що стояли прип’яті до телеграфного стовпа.
– Це Денис, він погнав раніше мене, – зашепотів Марко. – Ану, цить…
Звідкілясь, ніби з-під землі, чулося могутнє хропіння.
– Спить, – засміявся Марко. – Он він. Бачиш? – показав кудись у темряву і звернув на ріллю. У глибокій борозні, вкрившись кожухом, спав Денис. Біля нього, примотаний мотузкою до руки, лежав дробовик.
– Іч, на дичину взяв. Давай украдемо. Хай пошукає, – зашепотів Марко.
– Чекай. Я його інакше.
Тимко поплював у руку, встюжив Дениса по спині так батогом, що кожух аж свиснув.
– Хочеш, щоб у пику дав? – обізвався з-під кожуха Денис.
– Вставай! Чого хропеш посеред поля?
Денис звівся на ноги, почепив на плече дробовика.
– Зайців не бачили? – запитав він, обзираючи поле сонними очима.
– Бачили. Набурили тобі на кожух і побігли далі, – зареготав Марко.
Денис на те кепкування не звернув уваги. Для того щоб його розгнівати, треба ширяти розпеченим дроттям у живіт.
До Вишневого хутора прибули, як зійшло сонце. Марко кинувся запрягати до плуга биків, заохкав, як бублешниця на ярмарку:
– Торбу