Вир. Григорій Тютюнник

разом Явдоха ніколи б не виконала його прохання і витурила б з коритом тютюну або в сінці, або навіть надвір та ще стусонула б кулаком межи плечі, але тепер вона примовкла: раз хазяїн наказує, то треба йти. Вона мовчки нап’яла на себе хустку і пошкрьобала до сусідів. Повернулася звідти ще веселіша, ще лагідніша.

      – Оце розмовляла з Уляною, – гомоніла вона, розпинаючи хустку, – так жаліється, що розпарубкувався Тимко, хоч колоду до ноги прив’язуй. Так що, може, скоро й на весілля покличуть. Вже без мене коровая не спечуть. Я вдашниця на коровай. Уже як спечу, то так і сяє, як сонце. Як пух, як дух. Так і проситься на губу. Он і на Залужжі було того року весілля, то мене ж кликали пекти.

      – Тьху, дурна! – сплюнув Павло. – Ще де те весілля, а вона вже про коровай говорить.

      Явдоха знову промовчала, і перший раз у житті пішов Павло на роботу не висварений та не вилаяний жінкою. На фермі Павла неприязно зустрів Кузько.

      – Жди його, як пана, – бурчав він, рухаючи вилами та удаючи, що він дуже перепрацювався тут без Павла. – Ходить, позакладавши в кишені руки, ще йому й молока в глечик наливають.

      Павло мовчки узяв вила і заходився добросовісно вичищати із корівника гній. У комірчині, де звичайно стояли бідони з молоком та висіли білі халати доярок, сидів Дорош, звіряючи таблицю надоїв. Він чув, як пересварювався Кузь, але не звертав на те уваги, бо був зайнятий своїми думками: надої падають, кормів не вистачає, трава надворі вже потроху зеленіє, та поки що з того корова сита не зробиться. Зажурено дивиться він у маленьке віконце, за яким, стікаючи із стріхи, снував пряжу післядощовий капіж. Горобці розкльовували паруючу купу гною, виснажена худоба дрімала в загоні, опустивши голови. «Що ж робити? Де вихід?» – в сотий раз питав себе Дорош.