– Не уявляю.
– Бо ти бідна, як церковна миша, як ти можеш уявити!
– А ти Рокфеллер!
Оля зіжмакала в колобка кухонного рушника і запустила ним у Галю. Та його зловила і сховала під ковдру, наче улюблену ляльку.
– Висновок: я не розумію, в чому сенс життя, – сказала Галя. Виглядала розчарованою. Шукала-шукала, а прийшла до того, над чим уже людство товчеться віками. Але що Галі до людства? Вона мала голу проблему вже, перед собою, свою! Їй треба було сенсу свого життя – ось так!
– Я тобі поясню, – сказала Оля. – Відкрию секрет, але спершу…
– Можна без «але»?
– Не можна. Бо мене пече чайник. Віддай рушник.
Галя віддала. Тільки в Олю він летів не колобком, а змійкою. Палюшком, якщо кухонної термінології дотримуватись.
Подружка зайшла в кімнату з двома чаями. Галя всілася на ліжку за свою половинку столу, а Оля – за свою. Посередині, на кордоні, рівномірно захоплюючи чужі території, стояла тарілка з печивом «До кави». Галя забула про яблучну дієту і накинулась на печиво – навіщо їй фігура, коли вона не бачить, як її з «сенсом» застосувати?
– Я не зрозуміла, – почала Оля, натякаючи на закінчення яблучної дієти. – Що, з твоїм волейболістом уже все?
– По-перше, не з моїм, а по-друге, що означає «все»?
– Каюк? Пройшла любов, засохли огірки?
– Пішла в баню!
– Ну, а якщо до слів не чіплятись, я правильно мислю? Ви вже не «пара-пара, Гриць-Варвара»?
Галя пирхнула.
– Правильно мислиш. Я його покинула, бо він заграє до рудої Юльки з культосвітнього! Ну, ти її бачила – така противна лисиця, вона в перерві між матчами цими кольоровими віниками махає і вигинається! Уявляєш, я – граю, а вона махає! В мене ноги – як струни, в неї – половина моїх, і то вигнуті. А він на неї запав! Чому?
– Бо сенсу життя нема! – випалила Оля. – Затям собі раз і назавжди – і матимеш спокій.
– А що є?
– Сенсики.
– Смієшся з мене, так?
– Ні. От дивися, що я думаю. Мій тато, наприклад. Йому десь сенс життя. Мій, мамин, сусідів. І навіть сенс життя Бога його не цікавить. Він має свій сенсик, який полягає в тому, щоб керувати. Йому дай у сто разів більше грошей і скажи: «Сиди сам у кабінеті, працюй», – він не буде. Він радше за копійки гаруватиме, але щоб мати можливість когось повчати, нудити: «І те не так, і це не те», – ну, ти розумієш…
– Може, він енергетичний вампір?
– Та який там вампір? Хлоп із села. З тяжким дитинством! У нього всі в родині пили, а він заприсягнувся стати зразковим господарем, щоб довести всім! А хто такі «всі»? «Всі» – то ніхто. Терплять рідні. Я, мама, тепер ще маємо малого. Гордієм названого. На старість безхмарну змайстрованого, щоб було кому горня води подати, коли мене чорти в невістки занесуть… Я собі можу тільки уявити, як батько братика, коли той підросте, дістане своїми сенсиками!
– Боже милий!
– Мені теж малого шкода!
– Та ні, я про себе! – вигукнула Галя і накинулася на