– Не вгамується. Певно, в тата пішов.
– Хай Бог боронить! – вихопилося в Олі.
– Так. Вчися, дитино, і зразу собі гніздечко десь вий, бо як повернешся в село, то пропадеш! Або заміж іди!
– Добре, мамо.
– Ти вже маєш бігти?
– Маю.
– Тато суне! Щось забув! Гупає, як чорт!
– До побачення!
– Я тобі гроші на картку перекинула.
Телефон запікав кінцем розмови. Отакі огірочки… Бідна мама. Ні, Оля до такого не докотиться. Як казав письменник Андрій Чайковський, який, до речі, в Самборі народився: «Краще смерть, ніж неволя»! Отож-бо! А що це значить? А те, що вище голову! Бо вихід завжди є! У крайньому випадку – крайній вихід! Оля тричі сплюнула і перехрестилася.
«Дурні думки з голови треба гнати, наче злодія з хати!» – це вже коронна мудрість сусіда Миколи, що після забав, які влаштовує тато, до ранку під плотом блює, бекає і на місяць гарчить… Але Оля його дуже поважає і намагається брати з дядька Миколи приклад. Бо він завжди залишається оптимістом. У яку халепу не зодягнуло б його життя, він з неї завжди викроїть кусень радості. І причепить собі на чоло, щоб не забути, що все мине… І щоб усі бачили, що життя – це те, що зараз, на чолі. А не у хворобливих мареннях, що їх дідько мріями назвав. Адже «Бог мрій не визнає, Він каже: не турбуйся про завтрашній день… Правильно?» – запитує дядько Микола мудрих людей, що зуби стерли на наріканнях, мовляв, «все не те, все не так, усі винні, через них нема ні життя, ні спасу». А що на це можуть відповісти «мудрі» люди, які намалювали собі омріяне майбутнє, що не сходиться із сьогоденням, і тому їм усе не так і всі щось винні? Правильно! Що Микола напився і здуру плеще дурниці. Ще й Бога згадує. Що на п’яну голову хай Господь милує… «Он у Києві, – розпинаються “мудрі” люди, – проблема! Прокурора обікрали! Уявляєте? Якщо вже не бояться прокурорів обкрадати, то що говорити про бідних людей? Знахабніли злодії!» Словом, що би там хто не белькотів, Оля відчувала, що дядько Микола – замаскований мудрець, і що він, навіть коли вип’є, тверезіше сприймає життя, ніж усі сільські мудрагелі разом узяті. Крапка!
Весна додому не пустила. Оля подалася до Дністра. Пішки. Далеченько, але мандрівка до річки того варта. Плинна вода зцілює. Змиває проблеми і несе їх геть, де по дорозі вони липнуть до дурнів. Хвалити Бога, дурнів вистачає, і проблеми ніколи не ходять самі. Вони завжди ситі й у теплі. А головне – в пошані.
Ось такий філософський день видався, з перукарні почавшись. Оля так і не збагнула: чому її пре до бунту? І чому їй зле, коли навколо все добре? І чому вона ні сіло ні впало пофарбувалась назелено? Адже мусить бути якась причина, бо немає нічого такого, щоб із чогось не виникло. Ну так же?
«Геть хандру, ти вільна, тато далеко!» – з такою установкою почалапала назад. Дністер хлюпався у воді, як дітвак, з головою занурюючись у радість. Прошумів дівчині: «Бувай». Завжди будь тобто. Тут і тепер, незважаючи ні на що. «Бути» – Бог усього живого. А мислячого тим паче. Дністер не балачками був напакований, він мав досвід. Якби він просто не «був», а гнався за майбутнім чи грівся спогадами літа, то давно би всох. На яр перетворився би. Бо не