Музика води. Том Бойл

небесної ріки з численними притоками. Удалині чути різкі розкоти грому, наче звуковий супровід розладнаного травлення. Джонсон повертається до старого і бурмоче щось по-мандінґському. Його слова діють на Ебо (чи то Або) миттєво. Широка усмішка щезає, у кутиках очниць і рота зникають добродушні зморшки й «гусячі лапки», на підборідді та щоках збираються борозни, брижі та бганки, аж доки той не змінюється до невпізнанності – стає здоровезним брилястим гончаком, кавалком воску, безформним шматком глини. Його старі шкірясті пальці перебирають кісточки й фаланги, небо освітлює шалена блискавиця, а грім лунає вже при самій землі, немовби кроки велетня, який простує нею. Чаклун плює дослідникові на долоню, потому коле йому пальця кігтем стерв’ятника, змішує слину та кров, а відтак додає ще й грудочку глини, весь час втираючи все це в лінії його долоні та знов і знов бурмочучи якесь допотопне закляття – моджо-моджо-моджо – причому очі старого тісно заплющені, а розкоти грому лунають тамтамами. Нарешті шаман опускає погляд на велику білу долоню й вирячає баньки. Його мовби жалить змія, трафить шляк. Скрикнувши, наче поранений звір, старий хапається за серце.

      У нічній темряві регоче гієна. Вітер має присмак піску. Мунґо лякається:

      – Ну? – Його голос лунає високим вібрато. – Що ти бачиш?

      Але дід не відповідає. Бо якраз задкує від дослідника, затуливши руками обличчя, і його сутула чорна постать зливається з мороком. ХРЯСЬ! Галявину освітлює блискавка, перетворюючи старого на привида. ХРЯСЬ! І Джонсон біліє, немов молоко.

      – Обі-ло-годжóто, – виводить мумія. – Обі-ло-годжóто.

      – Джонсоне! Що він говорить?

      Товмач дивиться у вогонь.

      – Джонсоне!

      Голова провідника повільно обертається, мовби рослина до сонця. По всій рівнині в один голос виють звірі, а небо залите світлом, наче бальна зала.

      – Він каже, що у вас гарні руки.

      – Гарні руки? Якого х…

      Істинне чи риторичне, а це запитання навіки залишається непоставленим. Бо саме в ту мить розверзаються небеса, і перші тлусті краплі каменями сиплються долі, падаючи на випалену землю й завя’лі дерева.

      Розпочинається сезон дощів.

      Еврика!

      Чотири дні по тому – під поперемінними потоками чи мжичкою дощу, що то вщухає, то жвавішає – першопроходець, провідник та чаклун (зі шкапою та віслюком, які тримаються назирці) важко бредуть по дорозі на Сеґу, столицю Бамбарри. Строго кажучи, вони прямують до Сеґу-Корро, найзахіднішого з чотирьох містечок, що складають Сеґу як таке (решта називаються Сеґу-Бу, Су-Корро та Сеґу-Сі-Корро).

      Якщо вірити старому Ебо, який двічі бував у місті замолоду, то воно відкрите для всіх, залите пальмовим вином, медом і пивом сулу, на вулицях чути розпусний сміх, уривки пісень і галас півнячих боїв, а провулки напхом напхані повіями з мідними кільцями на шиї й шкірою, неначе дно колодязя. Трапляються фокусники, акробати та карлики, вмільці відкушувати голови курчатам – словом, нечувані дива. Вода тече вгору. Люди розмовляють задом наперед. Хтивість панує в дворах,