народного житла Галичини кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. формувався протягом століть і зберігав характерні риси, притаманні для всієї етнічної території України. У праці «Студії з української етнографії та антропології» Ф. Вовк слушно зауважив: «Коли, як ми бачимо, внутрішній план української хати в усіх місцевостях та в усіх відмінах її, в суті своїй той самий, то ще в більшій мірі вражає в ній одноманітність внутрішнього розпологу. До якої б української хати – починаючи з західних частин Курщини та Вороніжчини і кінчаючи західними схилами Карпатів – ми б не заглянули, геть чисто скрізь знайдемо в ній те ж саме». Варто також зауважити, що географічне положення цих районів є неоднорідним, особливо це стосується Українських Карпат, – гориста місцевість, ліси, бурхливі ріки, суцільне бездоріжжя століттями робили важкодоступним сполучення до сіл, а певна ізоляція стримувала їхній соціально-економічний розвиток. Але водночас ці чинники стали фактором якнайдовшого збереження і консервації реліктів матеріальної культури в цих районах, тоді як в інших вони практично вийшли з ужитку або збереглися фрагментарно
[27]. На облаштування та обладнання інтер’єру Галичини мали «неминучі впливи різноетнічні сусіди у зонах контактування, відсутність тривалий час власної державності як етноконсолідуючого чинника та, відповідно, приналежність у різні історичні періоди до різних державних утворень (Польського Королівства, Великого Литовського Князівства, Речі Посполитої, Російської імперії, Молдавського князівства, Австро-Угорської монархії тощо)»
[28].
Облаштування та обладнання інтер’єру в зазначений період задовольняло естетичні та практичні потреби його мешканців. Наявні в ньому предмети віддзеркалювали загальний спосіб життя, матеріальний і соціальний стан власника оселі, народні традиції, звичаї, вірування, світосприйняття навколишнього світу тощо.
Розміри житлової частини хати в усіх етнографічних районах Галичини становили в середньому 25–30 м2, за висоти стін 2,5–3 м. Її можна поділити на умовні зони з певним функціональним призначенням кожної з них – кухонну, робочу, відпочинкову, для прийняття їжі, святкову, для господарських потреб і зону використання верхнього простору. Такий розподіл незначного житлового простору на зони був характерний наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ ст. не тільки для житла Галичини, а й для усіх історико-етнографічних регіонів України.
До кухонної зони належали: піч, частина «передньої» нерухомої лави, ложечник, розташований на сінешній стіні біля печі, полиці («мисник» чи «подишир»), пічний інвентар, сільничка, ослін при вхідних дверях (на ньому стояло відро з водою). Робочу зону становили «передня» нерухома лава, розташована вздовж фасадної стіни, вільний простір між піччю і лавою. До зони відпочинку належали піч, лави, піл («нари», «постіль», «пріча») і дитяча підвісна або стояча колиска. Стіл, стіл-скриня, лави, стільці («лавка», «ослін», «ослон», «столець»)
