«Ти вже майже один із нас», – його слова досі відлунювали в мене у вухах. Я мало не вигукнув йому: «Я ніколи не буду таким», – але я був таким гарним актором, прикидався так добре, що майже став одним із них.
Я скликаю всіх вас, тварини, яких вполював. Скликаю вас саме в цю мить. Прийдіть до мене. Я потребую вашої сили. Моя мудрість походить від вас. Ваші тіла живили моє тіло, ваше життя – моє життя. Ваша кров – це моя кров. Ваші шкури укривали мене. Ваші кістки – це моє знаряддя. Ми ділили ніч і день, холод і тундру, рівнини й ліси. Дихали одним повітрям, разом поверталися до сонця. Я відібрав у вас життя, священне життя. Тепер потребую ваших душ. Я скликаю вас. Вийдіть із похмурого барлогу смерті й прийдіть до мене. Мені потрібні ви всі, щоб не бракувало нікого. Ви – мої провідники.
Я загубився. Я не знаю, де я і хто цей вовк, якого переслідую. Я не хочу померти, заблукавши в пустках тиші. Тварини, яких я вполював, потребую вас. Скликаю вас, дайте мені вашу лють. Навчіть мене боротися з хуртовинами, ви, царі цього крижаного царства. Я скликаю вас, карибу, брати моїх предків, ви годували плем’я, з якого я походжу. Скликаю вас, благородні вапіті. Ви, що невтомно пробігаєте рівнини, що на смерть боретеся за самиць. Прийдіть і влийте в мене ваше предковічне прагнення битви. Скликаю вас, гуси. Потребую вашого лету у високості. Вкажіть мені шлях додому, найкоротший шлях. Скликаю вас, бізони. Потребую вашого могутнього бігу, ви розпізнáєте моїх ворогів, як розпізнаєтé власних. Скликаю вас, вовки. Мені треба вполювати вашого брата, я повинен зробити це. Дайте мені вашу хитрість, ваш нюх і ваш зір. Хочу бути вовком. Навчіть мене мистецтва вашого нападу.
Я скликаю всіх вас, кого вполював: качок, койотів, рисей, куріпок, зайців, тюленів. Мають бути присутні всі. Принесіть мудрість вашого виду. Ваш інстинкт, вашу природу. Я маю вполювати великого сірого вовка. Повернутись додому та, якщо необхідно, потому померти. Але зараз я потребую вас. Скликаю вас, тварини, яких я вполював.
Скелети
Вони розпачливо метушилися в клітках. Починали божеволіти з голоду. Ті, що жили в одній клітці, починали безжалісно нападати одне на одного. Самці майже завжди перемагали в цих смертельних сутичках і пожирали самиць. З’їдали їх цілком, залишаючи тільки шматок щелепи чи хвоста.
Шиншили, замкнені в клітках поодинці, просто хиріли. Голод вигублював їх. Зголоднілі, вони валилися на бік і чекали на повільну смерть. А коти влаштували криваву оргію. Не в змозі поворухнутися, шиншили й не опиралися, коли їх роздирали на шматки. Вони не мали сили навіть на те, аби втекти в протилежний