Карлос захотів зробити їм подарунок і оплатити подорож. Батько почувся ображеним. Він, що ніколи не взяв ані сентаво ні від кого, не міг прийняти гроші від сина. Батьки не знали про побічний бізнес Карлоса аж до його смерті, коли Суріта вирішив підлити їм бруду й поінформувати про його незаконні справи.
Через два місяці після смерті Карлоса у дім почали надходити листівки, відправлені батьками з Європи. Одна за одною. Якісь листівки були адресовані бабусі, інші – Карлосові, ще інші – мені. Невчасна пошта у своїй повільності уривками приносила історії з подорожі, яку батьки зрештою прокляли.
Кожна листівка випромінювала величезну любов до нас. Вони розповідали про музеї, церкви, ресторани. Просили дбати одне про одного та про бабусю і не забувати, що вони нас дуже люблять. Мати, турбуючись про щоденні справи, дописувала на берегах нагадування про оплату світла, води, газу й покупок у супермаркеті. У захваті від поїздки, батьки надсилали листівки майже щоденно, і тепер з ними в дім почав просочуватися біль. Ще й шість місяців по тому вони продовжували надходити. Батьки не викинули жодної з надісланих Карлосові й бабусі. Передивившись шухляди після їхньої смерті, в одній із течок я знайшов ці листівки впорядкованими за датами й місцями. І прочитав їх одну за одною. Мої покійники писали моїм покійникам. У тих листівках ще пульсувало життя, таке світле. Саме серце життя в тих рукописних рядках від моїх батьків.
Стародавні греки розповідали про далекий край, звідки прилітають північні вітри: Гіперборея. Вони запевняли, що там одну половину року сонце взагалі не сідає, а другу – ніколи не сходить.
Не рекомендувалося подорожувати вночі його морями. Скелі у вигляді жінок забирали життя й трощили кораблі, що пропливали поблизу.
Вважалося, що мешканці Гіпербореї не знали печалі. Жили в щасті. Земля дарувала їм свої плоди, а в чотирьох річках, що там протікали, водилося безліч риби й жабок. Наділені безсмертним існуванням, вони самі визначали час своєї смерті. І то було не самогубство, а святковий спосіб попрощатися з життям. Вони влаштовували свято з усією громадою, щоб після нього зійти на самісінький верх якої-небудь скелі й кинутись у море.
Гіпербореї поклонялися Аполлонові, який, за переказами, відвідував ту далеку землю кожні дев’ятнадцять років, щоб омолодитися. Вважається також, ніби туди була заслана Медуза.
Гіпербореїв називали первісними людьми, щасливими велетнями. Про них Ніцше написав у «Антихристі»:
«Подивімось на себе. Ми гіперборейці, і чудово знаємо, в якій далечині живемо. “До гіперборейців не потрапиш ні водою, ні суходолом”, – таке писав про нас ще Піндар. По той бік півночі, криги і смерті – наше життя і щастя… Ми відкрили щастя, пізнали путь і, проблукавши тисячі років у лабіринті, знайшли вихід… Ми жадаємо блискавиць й діянь, ми стоїмо якнайдалі від