Батько обходив приймальню за приймальнею різних установ прокуратури, сподіваючися, що його приймуть. Даремно. Щойно коліщатка системи задіяно, єдине, чого можна чекати, – це бути перемеленим самому. Найбільше, чого домігся батько, – це погортати судову справу мого брата. Його смерть була резюмована одним словом: випадкова. Тоді як список правопорушень, які вчинив він, був довгим: поширення й збут психотропів, незаконне вирощування тварин, зберігання зброї, організація злочинів і ще, і ще. Ніде не зазначалось, що він освічена людина, яка знала Аристотеля й Канта, Золя й Стендаля, Доктора Атля[25] й Дієго Ріверу – імена, яких більшість тих, хто його вбив, ніколи не чули.
Батько залишив справу на сіруватому металевому письмовому столі, наполягаючи перед секретарем суду, що це брехня, що його син не заслуговував на смерть і що треба відновити справедливість. Секретар, незграбно намагаючись підбадьорити його, сказав, що треба мати смирення й уповати на закон божий. Уповати на бога? Уповати на незворушну істоту, яка сприяла вбивцям?
Намарно батько намагався зв’язатися з сенатором Моліною. Він не відповів на жоден із дзвінків. Він знайшов адвокатів бюро «Ортіс, Арельяно, Портільйо й компаньйони», які нам допомогли у справі проти школи. Зустрівся з ними, і його уважно вислухали. Попросили зателефонувати наступного дня, але більше не відповіли. Секретарка вдалася до десятків відмовок, аби не дати з ними зв’язатися: вони вийшли на обід, вони на засіданні, вони поїхали до суду. Після десятків дзвінків секретарка змилосердилась над моїм батьком. «Облиште наполягання, пане Вальдес, навіть якщо ви запропонуєте їм потрійну оплату, вони не візьмуться за цю справу. Це марнування часу». Марнування часу? Смерть сина, годинами утримуваного під водою й утопленого підступно – кілька проти одного – групою релігійних фанатиків – це марнування часу?
Я сказав батькові, що не лишається іншого вибору, крім помсти. Умберто, Хосуé й Антоніо відіслали на деякий час до Лагос-де-Морено[26], поки все не вгамується. Там, у цьому давньому оплоті крістеро[27], підпільні ультракатолицькі організації регіону подбають про них і захистять. «Але, – сказав я батькові, – одного дня вони таки повернуться, і тоді ми їх уб’ємо».
Його вжахнуло почуте про смерть і помсту від чотирнадцятилітнього сина. «Ми інші люди, – зауважив він, – ми такого не робимо». «То що тоді робитимемо?» – спитав я його. (Ти гадаєш, що твій син, похований під грязюкою, не сподівається, що ти помстишся убивцям? Нам що, треба прошепотіти на його могилі: твої згубники – на свободі, в очікуванні наступного вбивства?) «Рано чи пізно буде вчинено правосуддя», – запевнив він. «Ні, – сказав я йому, – рано чи пізно я