Ріно звів руку, без слів наказавши Джеро притримати авто. Він чекав кілька секунд, сподіваючись, що Кацуро Такеда просто відстав. Марно. А тоді скоромовкою звелів:
– Під’їдь до пікапа. Зупинись. Двигун не вимикай.
Через кілька секунд «Фольксваген» застиг на відстані півтора метра від «Тойоти». Джеффрі підступив до заґратованого вікна.
– У Кацуро колесо спустило, – схвильовано проказав чорнявий американець, – я сам бачив, – слова звучали благально й жалібно; Тимур аж поморщився.
Ріно, не відкриваючи дверцят, уважно обстежував довколишній рельєф. Розмірено й терпляче водив очима туди-сюди.
– Вони ось там, за цим кряжем, – пояснював далі американець, тицяючи рукою собі за спину, – ми крапаль від’їхали від них, бо поки я почав сигналити, а потім ще… ну, ти не хотів спиня… – хлопець затнувся, наштовхнувшись на лютий погляд маленьких круглих очей.
– Джип перекинувся? – Ріно вставив цигарку до рота, але не підпалив.
– Ні.
– Загруз?
– Ні… Тобто я думаю, що ні.
– Хто дозволив зупинятись?
– Ріно, не дурій, – втрутився Штаєрман, виткнувшись з «Тойоти». Правда, в голосі чилійця також не чулося великої впевненості.
– Ви порушили наказ!
– До заходу сонця ще кілька хвилин, – заперечив Джеффрі.
Ураз в салоні «Туарега», скрипнувши, ожила рація.
– Ріно… Ріно… це Ндонґа, – захурчав впереміш із завадами скриплячий голос водія ар’єргардної машини. – Прийом.
Джеро подав рацію Хедхантеру.
– Донґі, я тебе слухаю, – вгризаючись очима у верхівку кам’яної гряди, відказав Ріно. – Що там у вас?
– Зірвало шину. Тут звідкілясь нападало каміняччя. Схоже на зсув, біс його знає. Ми міняємо колесо. Газуйте далі без нас.
– Я та Джефф спинились неподалік від виїзду з розколини, – переминаючи губами незапалену сигарету, сказав Ріно.
– Справді? – овамбо на тому боці не зміг приховати здивування. – Не варто, босе. Ситуація під контролем, джип на твердому ґрунті. За кілька хвилин вирушимо навздогін.
Хедхантер нахилився, ледь не ткнувшись носом у лобове скло. Та бісова гряда могла б слугувати ідеальною позицією для засідки. Там, нагорі, можна сховати цілу роту, про що знизу, з пустелі, ніхто не здогадається. Звісно, він не думав, що боти аж настільки розумні, щоб влаштувати засідку. Принаймні він сподівався на це.
Ріно підніс рацію до губ:
– Фелла, у вас три хвилини. Ми чекаємо, – потому торкнув долонею темношкірого Джеро і вказав на розколину поміж дюнами та кряжем. Гереро кивнув.
«Фольксваген» вирулив праворуч і попрямував до місця, де колісні колії відділялись від кряжа. «Тойота» Джеффрі клигала слідом.
Позашляховики спинилися біля виїзду з ущелини. Піски тут закінчувались,