Iсторiя повсякдення. Київ. Початок ХХ століття. Татьяна Водотыка

саме початок XX ст. приніс у цьому питанні певні зміни. Стало зрозуміло, що обмеження сфер функціонування української мови суперечить загальному курсу лібералізації в імперії. У 1905 році було очевидним, що заборонні рішення мають геть протилежний ефект. Освічені українці своє право на мову й культуру реалізували на теренах іншої держави, ще й суперниці, конституційної Австро-Угорщини, що завдало шкоди міжнародному авторитетові Росії. Того самого року імперська Академія наук визнала, що держава в посяганні на елементарне громадянське право – розмовляти рідною мовою, мати власну літературу – викликає неповагу до себе[3]. Отже, українська мова та українська справа отримали «послаблений режим» і шанс на більш повноцінний розвиток. Утім, це тривало недовго. Адже – ми пам’ятаємо – Київ був важливим місцем для російського імперського проєкту, «матір’ю міст руських». Тож тут не бракувало російських націоналістичних організацій і відповідно налаштованих осіб.

      Тисячу дев’ятсот дев’ятого року київський окремий цензор з іноземної цензури С. Н. Щоголев за політичної підтримки діячів «Киевского клуба русских националистов»[4] склав доповідну записку «О польских и малорусских просветительных обществах». На початку січня 1910 року київський цивільний губернатор О. Гірс відправив її до Петербурга. На підставі доповідної записки 20 січня 1910 року тодішній прем’єр Петро Столипін підписав циркуляр, згідно з яким мала бути припинена реєстрація «інородчеських», зокрема й українських національних, культурно-просвітницьких товариств. Вони нібито становили загрозу для громадської стабільності та державної безпеки. Згідно з циркуляром, діяльність уже чинних товариств була припинена. Тож український рух (як і решта інших) знов було заборонено[5].

      Наростання імперського тиску та поширення шовіністичних настроїв у Києві, звісно, не зупинило рух українського народу до власної держави, хоча й сповільнило його. Проте це застерігає нас – Київ аж ніяк не був монолітним у своїх політичних переконаннях. І на початку XX ст. проукраїнськи налаштованих киян було не так і багато як для історичної столиці України. І хоча в той час соціологічних опитувань не проводили, було б цікаво знати, кого серед киян було більше – російських чи українських націоналістів?

      А втім, 100-тисячна демонстрація під синьо-жовтими прапорами в Києві на Софійській площі 19 березня 1917 року продемонструє, чий Київ насправді

Образи Києва

      Як кияни та гості міста сприймали Київ щодня? Яким було для них їхнє звичне оточення?

      Відповіді на ці запитання – зміни. Нехай не такі стрімкі, як нині, але все ж помітні та часом навіть травматичні.

      Кияни пам’ятали, як нещодавно замість номерів були знаки на будинках. Багато хто не втомлювався дивуватися «реалістичності» панорами «Голгофа» біля костелу святого Олександра (або ж, як його називали місцеві, «Ослячих вух Берніні»), коли привезли перший