Одного разу пополудні, коли Лікар був зайнятий тим, що робив записи у своїй книзі, Полінезія сиділа на підвіконні – а вона практично завжди там сиділа – і дивилася, як листя в саду шелестить на вітрі. Раптом вона голосно засміялася.
– Що таке, Полінезіє? – спитав Лікар, відриваючи погляд від книжки.
– Я просто думала, – відповіла папуга й знову стала дивитися на листя.
– Що ти думала?
– Я думала про людей, – сказала Полінезія. – Мені від них стає зле. Вони гадають, що вони такі розчудесні. Світ існує вже тисячі років, правда ж? І єдина річ у мові тварин, яку люди навчилися розуміти, це що коли собака махає хвостом, то це значить «Я задоволений!» Це ж просто смішно, чи не так? Ви взагалі перша людина, яка розмовляє, як ми. О, інколи люди жахливо мене дратують, який вигляд вони напускають, говорячи про «німих тварин». Німих! Нічого собі! Колись я знала папугу-ару, яка могла сказати «Доброго ранку!» сімома різними способами, жодного разу не відкривши рота. Вона могла розмовляти усіма мовами, включно й грецькою. Її купив старий професор із сивою бородою. Але вона у нього не залишилася. Вона сказала, що стариган погано говорить по-грецьки, і просто не могла терпіти, як професор неправильно викладає мову. Я часто собі думаю, як далі склалася її доля. Цей птах так добре знав географію, як люди не знатимуть її ніколи. Люди… Чорт забирай! Я гадаю, якби люди навчилися літати – як будь-який звичайний горобець, то розмовам про це не було б кінця!
– Ти мудра стара птиця, – промовив Лікар. – А скільки, власне, тобі років? Я знаю, що папуги й слони часом живуть вельми, вельми довго.
– Я не можу із впевненістю сказати про свій вік, – відповіла Полінезія. – Це або сто вісімдесят три або сто вісімдесят два. Проте я пам’ятаю, що коли я вперше прибула сюди з Африки, то король Чарльз усе ще ховався на дубі – бо я сама його бачила. Він виглядав переляканим на смерть[1].
Третя глава. Нові проблеми з грошима
І невдовзі Лікар знову почав заробляти гарні гроші; і його сестра Сара купила собі нове вбрання й була щасливою.
Деякі тварини, які потрапляли до нього на прийом, були такими хворими, що змушені були залишатися в домі Лікаря аж на тиждень. А коли їм ставало краще, вони любили сидіти на стільцях посеред галявини.
І частенько навіть після одужання вони не хотіли йти – їм надзвичайно подобався Лікар і його оселя. А в нього ніколи не ставало духу, щоб відмовити їм, як вони запитували, чи не можна їм залишитися в нього. Таким чином, у Джона Дуліттла ставало дедалі більше й більше домашніх улюбленців.
Одного разу ввечері, коли він сидів на мурі, що оточував його сад, палячи люльку, мимо проходив італійський мандрівний музика з катеринкою і з мавпою на повідку.