– Закурить, так закурить…
Очевидячки їм обом було ніяково, й цю ніяковість хотіли заховать і від мене, і від себе під робленою розв’язністю.
– У тебе «Ласточка»? Давай, давай «Ласточки»!
Запалили «Ласточки» й одійшли трохи в куток, іноді кидаючи на мене цікаві погляди. Я чекав, що буде далі. Вони посідали на тинок, що одгороджував музиків від публіки, й тихо загомоніли про себе. Іноді долітали до мене слова: «роль, Гаркун, реквізит». Я почав догадуватись, що це були артисти.
«Чи не Гонта це з Залізняком?» – подумав я. Але не встиг одповісти собі, бо за кущами зачулись якісь голоси, а далі навіть можна було розібрать і розмову. Один голос був дуже виразний, гучний – то був голос Гаркунів, другий, може, й ще гучніший, але тонкий і виходив, очевидячки, з жіночого горла.
– Скажітє, пожалуйста! Пхі! – дзвенів жіночий. – Какая акуратность! С какіх ето пор?.. Удівітєльно!
– Нє удівітєльно, а нужно являться вовремя. Я тєбє єщо вчера говоріл, что на базар нужно раньше ходіть…
– Ну, так і ході, какого ж ти чорта не ходіш? Скажітє пожалуйста! Я єму должна вставать в 4 часа і бєжать на базар… Ізвольте відєть, мода какая!
– Не мода, а…
– Ах, замолчі ти раді Создателя, пока я тєбя не отчістіла, как послєднюю скотіну. Что ето в самом дєлє?
По цій мові в хвіртку ввійшла дуже худа, дуже щупла, дуже білява молодичка в якійсь мантильці на плечах, білій косинці на голові і з книжкою в руці.
– Акуратність началі заводіть! – саркастично усміхаючись, підійшла вона до добродіїв і протягнула їм «руку». Поздоровкавшись, кинула на мене поглядом і щось зараз же тихо спитала в Залізняка й Гонти (бо то, певно, вони були). Ті стиснули плечима.
– Ви знакомі? – похмуро кинув Гаркун і повів рукою на мене й на паню.
Я встав, і ми перезнайомились. То була «артістка імператорскіх тєатров А. Галіна» й жінка Гаркуна-Задунайського, а добродії, як я гадав, високий – Гонта, а короткий – Залізняк.
– Ну, а Петренків і досі нема? – ні до кого не звертаючись, пробурмотав Гаркун. – І за ними бігти? Та й ви тоже, господа… – повернувся він сухо до Гонти й Залізняка. – Сказано в 12, а приходите в час… Це…
Залізняк трошки витягнувся й винувато нахилив свою круглу голову, а Гонта, навпаки, підняв і весело одповів:
– Та хіба ж це перший раз, Василій Олександрович? Раз у раз же так!
– Багато ви понімаєте! – одрубав Василій Олександрович і одвернувся. Гонта висунув йому язика і крутнувсь на одній нозі до Залізняка.
– На сцену! – скомандував Гаркун.
Гонта й Залізняк перелізли через «оркестр», підняли брезент і сховались у повітці. Через якийсь час щось дуже заторохкотіло всередині, заскрипіло й брезент почав хилитатись, мов од вітру великого. «Завіса» піднялась. Перед моїми очима з’явився малюнок… сказать би, лісу, дак то не ліс був, тину… так і не тину. Було